Борис Ганаго "ХРИСТОС ВОСКРЕС!"

(за оповіданням Миколи Каразіна «Фомка Кистень»)

З’явився в одній окрузі каторжник Фомка Кистень. Був він злим і безжальним. Ніко­го не шкодував — ні старого, ні малого. Кажуть, поводилися колись з ним жорстоко, от він і злився, ніби мстив усім.

Як тільки його не ловили, навіть хотіли вбити, немов скажену собаку. Але нічого не вдавалося: Фомка, як вовк, відчувши засідку, завжди залишався неушкодженим.

У ніч на Христове Воскресіння усі пішли в храм на службу. Тільки в одному багато­му будинку залишився хворий хлопчик і сторож. Коли батьки повернулися, вони поба­чили, що двері відчинені, а сторож міцно спить.

— Приходив хтось? — запитали у сина.

— Дядько приходив. Великий-великий, із чорного бородою. Я йому яєчко про­стягнув, що сам розмалював, і сказав: «Христос Воскрес!» Він подивився на мене і від­повів: «Воістину Воскрес!» Потім поклав мені щось на постіль і втік.

Глянули батьки — а в ліжечку кистень лежить. Це така зброя у старовину була. Все зрозуміло: Фомка-каторжник їх відвідував.

Дуже вони стривожилися, зібрали людей і почали облаву. А коли вийшли на площу до церкви, побачили: стоїть навколішки Фомка і невідривно дивиться на хрест. Хотіли його спіймати, а він, побачивши народ, голосно сказав:

— Христос Воскрес!

І народ йому:

— Воістину Воскрес!

Підійшов священик із хрестом, подивився на розбійника й промовив:

— Христос Воскрес!

А той йому радісно:

— Воістину, воістину Воскрес!

— Чи приймаєш святе хресне цілування? — запитав священик.

— Недостойний, — смиренно схилив голову Фомка.

Але священик благословив його і приклав хрест до губів. Що відбулося в душі розбійника, ніхто не знає. Тільки від дотику до святині він здригнувся.

Його зв’язали і відвели в поліцію. Він не пручався, а на всі запитання відповідав словами хлопчика: «Христос Воскрес!» — і при цьому немов щось простягав людям.

Лікарі вирішили, що Фомка втратив розум, але священик суворо сказав:

— Це раніше він був божевільний і мучився в полоні духів злоби. Нині ж його душа просвітилася. І взяв його на поруки.

Незабаром прийшла в округу епідемія і люди стали сотнями вмирати. Тоді й показав себе Фомка Божою людиною: не боячись ніякої зарази, доглядав за хворими. Утішаючи нещасних, він говорив їм одне: «Христос Воскрес!»

Почалися заморозки, і хвороба відступила. Пригадали лікарі про свого блаженного помічника, та не знайшли — зник він. А через декілька років люди натрапили в тайзі на печеру. З неї вийшов самітник і сказав їм про те, що відбулося в його душі тієї Великодньої ночі: - Христос Воскрес!

 

 

Пасочка

      У старенькій  хатці жила бідна вдовиця. Попала вона в тяжку слабість і більше жодної помочі не мала, окрім семилітнього сина. Семенко був дуже добрий синок: і слухняний, і тихий, і роботящий. Товариші любили його, як рідного брата, а отець духовний і вчитель — як рідного сина. А мати - то вже за ним пропадала. Він, бувало, як дівчина, й ложки помиє, і хмизу назбирає, й корову догляне, одним словом, усе, на що тільки його слабких сил стало. А упоравшись із роботою, не відступить від мами. Вона, бідна, лежить на ліжку, а він бере книжечку та стане читати так гарно і складно, що аж мама радіє. Так він і тепер читав і втомився. Наостанку сказав: Мамо, мамо, післязавтра вже Великдень, а ми які свята будемо мати?

Мама глянула на нього, і рясні сльози покотилася по її обличчю, бо жаль стало доброї дитини. А потім сказала:

-    Синочку, якби лише Бог дав мені одужати, якось воно буде. А малому закрутилися сльози в очах, хотів щось сказати, але хтось пробіг попід вікна. Семенко вийшов з хати і побачив свого шкільного товариша Василька, що прибіг його відвідати.

     Поговоривши дещо між собою, хлопці ввійшли до хати. Василько побачив, що в їхній хаті сумно. Не побілено, пасочок не напечено і нічого не приготовлено на Великдень. Вийшли хлопці знову на двір, а Василько питає:

—  Чому у вас нічого не зварено, не спечено?

—  А хто, — каже Семенко, — буде варити, коли мама хвора?

     Засмутився Семенко, та й Василькові стало жаль його. Прийшов Василько додому, а мама його тоді якраз виймала з печі великодні паски. Василько глянув на паски та й каже:

—   Мамо, а ви мені спекли пасочку?

    А як же, дитино, спекла, та ти знаєш, що я всім домашнім усе по пасочці печу. Ось твоя пасочка А яка вона гарна! Мамо, я собі зараз її візьму.

—  Та куди ти її візьмеш? Я всі до комори занесу, та і твою теж.

—  Ні, мамусю, дозвольте, я її сам сховаю, коли вона моя,

—  Про мене, візьми, лише дивись, щось нині не їсти, бо то не годиться.

—  Ні, мамуню, я не буду їсти.

    Взяв Василько свою пасочку, вибіг на двір, дав її Семенкові: «Дарую тобі цю пасочку, щоб і ви мали свята». Семенко прибіг радісний до хати і каже: «Не журіться, мамуню, будемо і ми мати свята. Подивіться, яку пасочку мені Василько подарував». Мати зітхнула, подивилася на святі образи і сказала: «Бачиш, сину, що Бог нікого в біді не залишає, хто лише у нього милість має».

    До Василькової мами прийшла сусідка й спитала, як їй паски вдалися. Господиня повела її до комори, показала все печиво й    додала, що найкраща паска —- Василькова.

—  Васильку, — сказала вона, — ану покажи свою пасочку. Василько почервонів, як буряк. Стоїть і словечка не промовить. А потім розповів, що заніс її Семенкові, бо вони бідують.

—  Ви, мамо, не гнівайтесь на мене, — закінчив Василько, — що я йому свою пасочку подарував.

     Мама поцілувала свою дитину, нав'язала цілу скатертину солонини, ковбас та писанок і послала Васильком бідній  удовиці.