• 6 лютого / Життя Блаженної Ксенії Петербурзької (XVIII ст.)

    6 лютого / Життя Блаженної Ксенії Петербурзької (XVIII ст.)

      _______________________________________________________________________   6 лютого Православна Церква вшановує пам'ять святої блаженної Ксенії Петербурзької.

         Свята блаженна Ксенія народилася в першій половині XVIII століття  в родині благочестивих і благородних батьків; батька її звали Григорієм, а ім'я матері невідоме. Після досягнення повноліття Ксенія Григорівна поєдналася в шлюбі з придворним півчим, полковником Андрієм Федоровичем Петровим, і жила з чоловіком в Санкт-Петербурзі. Але не довго судив Господь молодій парі йти разом по життєвому шляху, ангел смерті розлучив їх: Андрій Федорович помер, залишивши Ксенію Григорівну вдовою на двадцять шостому році її життя.      

          Цей несподіваний удар так сильно вразив Ксенію Григорівну, так вплинув на молоду вдову, що вона відразу як би забула все земне, людське, всі радощі і утіхи, і внаслідок цього багатьом здавалася як би божевільною, такою, що позбулася розуму.    

         Так на неї почали дивитися навіть її рідні і знайомі і особливо після того, як Ксенія роздала рішуче все своє майно бідним, а будинок подарувала своїй хорошій знайомій, Параскеві Антоновій. Рідні Ксенії подали навіть і прохання начальству померлого Андрія Федоровича, просячи не дозволяти Ксенії в безумстві роздавати своє майно. Начальство померлого Петрова викликало Ксенію до себе, але після розмови з нею цілком переконалося, що Ксенія абсолютно здорова, а тому має право розпорядитися своїм майном, як їй завгодно.  

          Звільнившись від всіх земних обов'язків, свята Ксенія вибрала для себе важкий шлях юродства Христа ради. Одягається в костюм чоловіка, надівши на себе його білизну, каптан, камзол, вона стала всіх запевняти, що Андрій Федорович зовсім не вмирав, а померла його дружина Ксенія Григорівна, і вже потім ніколи не відгукувалася, якщо її називали Ксенією Григорівною, і завжди охоче відгукувалася, якщо її називали Андрієм Федоровичем.      

         Якого-небудь певного місця проживання Ксенія не мала. Переважно вона цілий день бродила по Петербурзькій стороні і переважно в районі церкви святого Апостола Матфея, де у той час жили в маленьких дерев'яних будиночках небагаті люди. Дивний костюм бідної, ледве взутої жінки, що не мала місця, де голову прихилити, її розмови іносказань, її покірливість, відсутність гніву  давали нерідко злим людям і особливо, вуличним хлопчиськам привід і сміливість глумитися над блаженною. Блаженна ж всю цю ганьбу переносила смиренно. Лише одного дня, коли Ксенію вже почали вважати за угодника Божого, жителі Петербурзької сторони бачили її в сильному гніві. Знущання хлопчиськ в той раз перевищили будь-яке людське терпіння, вони лаялися, кидали в неї камінням і брудом. З тих пір місцеві жителі поклали край її вуличному переслідуванню.

         З часом до дивацтв блаженної звикли. Їй стали пропонувати теплий одяг і гроші, але Ксенія ні за що не погоджувалася проміняти своє лахміття і все своє життя проходила в червоній кофтині і зеленій спідниці або навпаки – зеленій кофтині і червоній спідниці. Очевидно, це були кольори військового обмундирування її чоловіка. Милостиню вона також не приймала, а брала лише від добрих людей «царя на коні» (копійки із зображенням вершника) і негайно ж віддавала цього «царя на коні» таким же біднякам, як і сама вона. Бродячи цілими днями по брудних вулицях Петербургу, Ксенія зрідка заходила до своїх знайомих, обідала у них, розмовляла, а потім знову йшла мандрувати. Де вона проводила ночі, довгий час залишалося невідомим. Цим зацікавилися не лише жителі Петербурзької сторони, але і місцева поліція, для якої місцеперебування блаженної ночами здавалося навіть підозрілим. Вирішено було довідатися, де проводить ночі ця дивна жінка і чим вона займається. Виявилось, що Ксенія, не дивлячись ні на яку пору року і погоду, йшла на ніч в поле і тут навколішки в молитві простоювала до самого світанку, поперемінно роблячи земні уклони на всі чотири сторони.  

         Іншим разом робітники, які будували нову кам'яну церкву на Смоленському кладовищі, почали помічати, що вночі, під час їх відсутності, із споруди, хтось наносить на верх церкви, що будується, цілі гори цеглин. Довго дивувалися цьому робітники. Довго дивувалися, звідки береться цеглина. Нарешті вирішили довідатися, хто міг бути цей дармовий, невтомний працівник, який щоночі носить для них цеглину. Як виявилось, що це була раба Божа блаженна Ксенія.      

         За великі її подвиги і терпіння Господь ще за життя прославив свою угодницю. Раба Божа Ксенія удостоїлась дару прозріння сердець і майбутнього. Вона передрекла кончину імператриці Єлизавети Петрівни та Іоана Антоновича; купчисі Крапівніній передбачила кончину, кажучи: «Зелена кропива, але скоро пов'яне», а одній бідній дівиці – заміжжя.

        Навчаючи людей правдивості, блаженна Ксенія нерідко відкривала і таємниці тих осіб, кого вона відвідувала. Милість Божа так осяяла Ксенію, що навіть ті, до кого вона заходила або у кого споживала їжу, були щасливі і успішні в справах. І торговці, і візники, всі старалися їй чим-небудь зробити послугу; особливе благополуччя відвідувало тих, кому сама блаженна Ксенія давала що-небудь.

         На сімдесят першому році земного життя вона віддала душу Богові. Тіло її було поховане на Смоленському кладовищі. І багато знамень милості Божої почало відбуватися біля її могили. По молитвах блаженної Ксенії Господь врятував одну дівицю від жахливого шлюбу із біглим каторжником, який видавав себе за убитого ним полковника. Після панахиди над її могилою страждаючі отримували зцілення, в сім'ях встановлювався порушений мир, ті, що мають потребу отримували все необхідне.    

          Над могилою блаженної Ксенії (на Смоленському кладовищі) в 1902 році згідно з проектом архітектора А.А. Всеславіна була споруджена кам'яна каплиця, до якої почали приходити її численні шанувальники. Після революції більшовики закривали каплицю, але ніякими зусиллями безбожників неможливо було заглушити в народі пам'ять про блаженну і віру в її молитовність перед престолом Божим.

        Її могила і до цього дня являється однією зі святинь Петербургу, що приваблює численних паломників.    

         На стіні каплиці є мармурова плита, напис на якій свідчить:
         В ім'я отця і Сина і Святого Духа. У цій каплиці похована раба Божа Блаженна Ксенія Григорівна дружина півчого Андрія Федоровича.      

         Залишившись після чоловіка 26 років, мандрувала 45 років. Звалася у вдівстві ім'ям чоловіка: Андрій Федорович. Всього життя її було на землі 71 рік.   
         У 1794-1796 році брала участь в побудові Смоленської церкви, таємно ночами тягнучи на своїх плечах цеглу для церкви, яка будувалася.    
         «Хто мене знав, хай згадає мою душу для спасіння своєї душі.» Амінь.

     

    Підготував Тарас Левицький

     

  • 7 лютого / Життя святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського (389)

    7 лютого / Життя святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського (389)


    Про святителя Григорія Богослова, архиєпископа Константинопольського (7 лютого) «Все непостійне у світі, щоб ми зберегли в собі любов до постійного! Одне лиш прекрасне і певне для людини: взяти хрест і відійти з цього життя... Прекрасно жити життям позбавленими життя, і один світ змінити на інший, терпеливо переносити всі страждання!» Ці слова належать великому подвижнику, поборнику православної віри святителю Григорію Богослову, архиєпископу Константинопольському, пам’ять якого звершуємо 7 лютого.

          Він народився близько 329 року в Аріанзі, маєтку своїх батьків поблизу міста Назіанза в південній Каппадокії (Мала Азія). Мати його, свята Нонна походила із знатної благочестивої християнської сім’ї. Вона доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійському. Свята Нонна вийшла заміж за Григорія Аріанзького, багатого землевласника, який під впливом дружини покинув своє попереднє неправдиве вчення, оскільки до одруження належав до однієї з юдейських сект, прийняв святе Хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріанзький був висвячений в сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзького і цілком присвятив себе служінню Церкві Христовій. За молитвами благочестивих Григорія та Нонни у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богу. Батьки дали святому Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійським, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання в школах Назіана, Кесарії Каппадокійської та Олександрії. Юнак володів видатними здібностями, а разом з тим палким благочестям. Дізнавшись від матері, що він присвячений Богу, святий Григорій взяв обітницю зберегти себе в цнотливості та чистоті.

           Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився в Афіни. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозлучна дружба. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію. По закінченні навчання, близько 358 року, на прохання афінян святий Григорій залишився в місті на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де, будучи 30 років від народження, прийняв святе Хрещення від свого батька, який на той час уже став єпископом. Прагнучи чернечого подвигу, святий Григорій пішов з Назіанза в Понт, де знаходився його друг святий Василій Великий, що заснував чернечу обитель. Друзі разом трудилися в ній, працюючи над твором про правила спільного чернечого життя. Покликаний батьком, святий Григорій Богослов повернувся на деякий час з Понту в Назіан. Тут близько 361 року він був рукоположений на пресвітера, на що погодився з великою неохотою, зважаючи на велику відповідальність сану, який вимагає високої святості життя та певних здібностей, а також і через складні умови того часу, коли лжевчителі постійно порушували спокій церковної громади.

         У сані пресвітера святий Григорій постійно займався катехизацією оголошених і проповіддю Слова Божого. В цей час він не лише допомагав батькові у церковному керуванні паствою та в господарських турботах, але й потрудився на захист Церкви від згубного впливу єретичних думок, викриваючи шкоду аріанської єресі. У 370 року помер молодший брат святого Григорія Кесарій, а трохи пізніше того ж року сестра Горгона. Після того, як в 371 – 372 роках архиєпископ Тіанський Анфим, колишній аріанин, завадив святому Григорію зайняти єпископську кафедру в місті Сасим, той пішов у монастир, де доглядав за хворими, а потім оселився в пустелі, прагнучи безмовності і споглядання. Однак, через кілька місяців, святий Григорій знову повернувся в Назіанз, корячись волі батька, і став допомагати йому в управлінні єпархією. 374 року відійшли до Господа батьки святителя Григорія: спочатку сам Григорій старший, потім мати — Нонна. Святий Григорій пішов у Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Фекли. Тут він взяв на себе піклування про лікарні й притулки для людей похилого віку. Багато праці доклав святитель Григорій, здобуваючи все необхідне для забезпечення лікарень та притулків і наведення в них порядку.

          Після смерті святителя Василія Великого святий Григорій, виконуючи передсмертне прохання свого друга, прибув у Константинополь для боротьби з єрессю Македонія, що відкидала божественне достоїнство Святого Духа. Майже всі храми Константинополя були під владою єретиків. 379 року святитель Григорій почав служити й проповідувати в невеликій домовій церкві своїх родичів, яку назвав «Анастасія» («Воскресіння»), вірячи, що саме тут почне воскресати Православ’я. З надзвичайною переконливістю він спростовував всі докази єретиків, натхненно розкриваючи істинне вчення Церкви. Слухачі його пастирських промов гуртувалися біля свого архипастиря; кожна його проповідь супроводжувалася схвальними вигуками, а деякі із християн навіть записували вислови святого Григорія. Гаряча проповідь святителя, його глибоке знання та тлумачення Священного Писання, праведне благочестиве християнське життя приводили до нього все більше і більше пастви, через що йому вдалося домогтися значного послаблення впливу єретиків у Константинополі.

         За підтримки Олександрійського Патріарха Петра і Константинопольського імператора Феодосія святитель Григорій Богослов був поставлений архиєпископом Константинопольським і затверджений в цьому сані постановою II Вселенського Собору, що відбувався 381 року. Однак зведення святителя Григорія на Константинопольську кафедру викликало незадоволення з боку єгипетських і македонських єпископів. Це привело до непорозумінь та незгоди в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив відійти з Константинополя, щоб втихомирити церковне хвилювання. Ні вмовляння імператора, ні прохання кліриків не змінили волі святителя. Він повернувся у родовий маєток Аріанз і перебував там, подвизаючись у чернечих подвигах. Опис життя святого змальовує його істинним прикладом православного аскета: Святитель Григорій вів строгий подвижницький спосіб життя, ходив босими ногами, мав тільки одну зношену одежу, спав на голій землі або на ложі з гілок дерев під прикриттям лахміття; їжею для нього були хліб та овочі, питтям — вода, в яку він іноді додавав трохи оцту. У місто Назіан, охоплене єрессю, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Євлалія. Звертаючись з численним посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати православне віровчення. Він великодушно простив юнака, що спробував вчинити замах на його життя в Константинополі.

        25 січня 389 року святитель Григорій Богослов відійшов до Господа, залишивши для повчання нам, православним велику спадщину натхненних Духом Святим творів: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей. Чесне тіло святителя Григорія було поховано в Нізіанзі. 950 року святі мощі Григорія Богослова перенесені до Константинополя, де покладені в храмі Святих Апостолів. Пізніше частина мощів була перенесена до Риму. Як відомо, православна церковна традиція нагородила найменуванням «Богослов» лише трьох святих: апостола Іоана Зеведеєвого, улюбленого учня Христового, преподобного Симеона, котрий став основоположником ісихазму та святителя Григорія, архиєпископа Константинопольського, який прожив плідне, хоча й не особливо довге життя, звершуючи своє архипастирське служіння в умовах поширення неправдивих вчень в самому середовищі Церкви.

          В житті усіх трьох відмінною рисою є щира любов до Бога, яка проявлялася в молитві. Як сказав преподобний авва Євагрій: «Якщо ти богослов, то будеш істинно молитися, і якщо молишся істинно, то ти — богослов». Життя і творче надбання святителя Григорія Богослова свідчать, що для нього богослів’я не було якоюсь теоретичною наукою, подібно до філософських пошуків істини, а живим прагненням і пошуком особистої зустрічі з Богом. Саме тому, що святитель не уявляв різниці між сповіданням віри у словесному її вираженні та, власне, життям християнина, його проповідь, сповнена благодатної сили дії Духа Святого мала такий успіх. Кожен знає, що найкраще і найшвидше можна переконати слухачів у своїй правоті лише тоді, коли життя промовця є живим підтвердженням його слів. Саме це й доводить нам святий Григорій Богослов, натхненні слова проповіді якого ніколи не розходилися з його ділами. «Хай буде ваше слово так — так, або ні — ні.» — сказано в Писанні Нового Завіту. Цим Господь застерігає нас від лукавства, яке віддає християн спокусливій владі диявола. Життя перед нами постійно ставить питання вибору, яке може бути по-різному сформульоване, та завжди має один і той же сенс: залишитися на боці істини чи піддатися спокусі лукавства, яке відкриває «райдужні» перспективи неминучого відступлення від Бога? Святитель Григорій Богослов став прикладом непохитної надії на волю Божу. Попри його видимі сумніви незмінним залишилося бажання служити людям і Церкві так, як Бог до цього його закликав.

        Знаменними є прощальні слова святителя Григорія, коли він покидав Константинополь, щоб примирити хвилювання, що виникло внаслідок його поставлення константинопольським першоієрархом: «Прощавай, Анастасіє!.. величний і шанований храм і ви всі інші церкви, що наближаєтеся до нього у сяйві та красі! Прощавай, кафедро, небезпечна й завидна висото! Прощавай, соборе єпископів!.. Прощавайте гостинні доми, друзі Христові і помічники в моїх немочах!.. Прощавайте, любителі моїх проповідей!.. Прощавай, о, велика і христолюбна державо, бо я буду свідчити про істину, навіть якщо ревність твоя буде неспівмірною із знанням!.. Приходьте до істини, виправляйтесь, навіть хоча й пізно. Шануйте Бога більше, ніж ви робили це раніше… Діти мої, тримайтеся, прошу я вас, цього уповання, пам’ятайте мої настанови… Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами!..» Ось так жила людина, що бачила звершення земного шляху лише в дійсному християнському житті: істинний Богослов, для якого «жити» означало «молитися» і, навіть бачачи високу й загрозливу хвилю житейської бурі, ані на крок не відійти від істини.

    Підготував священик Тарас Бецель

     

  • 13 лютого / Життя Святих Безсрібників Кира та Іоана (311)

    13 лютого / Життя Святих Безсрібників Кира та Іоана (311)

    _____________________________________________________

    Святий угодник Божий Кир, народився і виріс у Єгипетському краї у місті Олександрії, що його збудував Олександр Македонський. Святий Кир був побожним лікарем, зцілював хвороби тілесні, не беручи винагороди, словами ж своїми богонатхненними і способом доброчинного життя лікував душевні недуги в людях. Входячи до хворих, розповідав їм не з Ґалена і Гіпократа, але зі святих пророків і апостолів заповіді: щоб оберігатися від шкоди гріховної, яка буває причиною хвороб тілесних, тому що недуга душевна тяжча є від усіх недуг тілесних, і коли вони гріхами вельми хворіють, часто буває так, що й тіло в тяжку впадає хворобу, бо Бог допускає покарання за гріхи. Так святий хворих повчав, і Боже слово проповідував їм, багатьох еллінів до пізнання істинного Бога привів і християнами зробив, полікувавши їхні душі й тіла молитвами. У той час царював Діоклитіан, нечестивий цар, і підняв гоніння на християн. Донесли ж на святого Кира, славного александрійського лікаря, до Ігемона Александрійського, що він християнином є і християнської віри багатьох навчає. І звелів Ігемон зразу взяти його. Святий же Кир, довідавшися про те, утік із града і з краю Єгипетського в Аравію. Не тому, що мук і смерти за Христа боявся, але слів Христових слухав: "Коли гонять вас [казав] у граді цьому, втікайте в інший" (Єванг. від Матф.гл.10 вірш 23). Тому, що ближнім помагати хотів і краще себе до страждань за Господа свого підготувати хотів у чернечому чині.

      Коли прийшов в Аравію прийняв на себе чернечий ангельський образ. А найбільше з Божого провидіння був в Аравію прихід його, щоб і там багатьох привести до Христа і, визволити від ідольської згуби, на путь спасіння наставити. Залишив і лікарське своє вміння, прийняв дар чудотворення від Бога і вже не лікуванням і зіллям, але молитвою і словом всілякі хвороби зцілював. І через такі його чудотворення прославлялося Ім'я Ісуса Христа, і багато ідолопоклонників покидали свій блуд — до Христа, істинного Бога, наверталися.

      Святі безсрібники Кир та Іоан, Святий Іоан був родом з Едесу, християнин благовірний, воїнським чином вшанований. Коли настало на християн від Діоклитіана гоніння, покинув сан свій військовий і славу світу цього, батьківщину, дім, і рід, і багатство — все за суєту маючи, і до Єрусалиму перейшов, де ж, якийсь час перебуваючи, чув про святого Кира і про чуда, що бувають від нього, бо розійшлася про нього слава всюди, і забажав бачити його і жити з таким великим Божим угодником. Спочатку пішов в Александрію, шукаючи бажаного, але там його не знайшов, уважно про нього розпитував. Довідавшися, що Святий угодник Божий Кир перебуває в Аравії, пішов туди з поспіхом, і знайшов його, приєднався до нього всією душею і був самовидцем чудес його і благочестивого життя став ревним наслідувачем.

      Тим часом взята була на муки за Христа одна боголюбива жінка на ім'я Афанасія з трьома своїми доньками: Феоктиста, Феодосія і Євдоксія. В град Каноп їх відвели, в ньому був ідольський жрець Касіян, градоначальник Сиріян. Про те чувши, святий Кир з Іоаном боялися, щоб не відпали від Христа юні дівчата, не лише погрозами мук настрашені, але самою ласкою зваблені бути могли легко в такі молоді літа, бо найстаршій із них, Феоктисті, було років п'ятнадцять, другій, Феодосії, літ тринадцять, останній, Євдоксії, років одинадцять. Але і в матері їхній, Афанасії, сумнівався святий Кир, щоб і вона через дітей до еллінства не схилилася, не хотівши бачити, як доньок люто мучать, як кров їхня нещадно проливається. Не було ж йому невідомим, наскільки матері через дітей своїх природно вболівають серцями своїми.

      Тому, вставши, пішов у град, щоб утвердити в ісповіданні Христовому дівчат і матір їхню, небоязливими і мужніми в муках зробити. Пішов за святим Киром і святий Іоан, і обидва в Каноп-град до Афанасії з доньками, яких тримали в путах, прийшли, багатьма богонатхненними словами утверджували їх у любові Ісуса Христа, щоб ревно за Нього душі свої поклали. І сповіщено було зразу про те градоначальникові Сиріяну: хтось з нечестивих, прийшовши до нього і сказав: "Двоє якихось нових і незнайомих чоловіків з'явилося у граді нашому, один у чернечому вбранні, а другий у військовому. Вони взятих нині дів навчають, щоб не поклонялися богам нашим, але у своїй нечестивій щоб перебували вірі, ані щоб не підкорялися наказам царським, намовляють їх, щоб одного лише якогось шанували Ісуса і Йому божественну щоб віддавали честь, не зважаючи на смерть". Почувши те Сиріян розлютився, звелів взяти зразу обох і привести до нього. Взяті були святі Кир та Іоан і на допит нечестивому судді Сиріянові представлені. Він же, бачивши їх, сказав: "Чи ви, окаянні вороги богів наших, намагаєтеся зманити дівиць і християнську всіма хитростями примножити віру на приниження цареві? Якщо дотепер були безумними, то принаймні нині, суєтну вашу відкинувши віру, всілякого волхвування сповнену, молитвами і жертвами богів собі умилостивіть, щоб не лише уникнути мук, для вас приготованих, але і почестей від нас сподобитися. Якщо ж ні, то пізнайте не лише Сиріянову та Діоклитіанову, але самих богів, яких же хулите, лють на собі і гнів невмолимий. Пізнайте богів, які, хоч і милосердні, та люто за безчестя своє карають".

      На це святі Кир та Іван відповідали: "У нас є звичай про багато чого мало говорити. Хай буде вам відомо, що ми ані почестей ваших суєтних не хочемо, ані від Христа не відвернемося, навіть якщо за нього постраждаємо". Тоді Сиріян ще більше розлютився, заскреготав зубами і сказав до них: "Годилося вам, нечестивим, за суддівське чоловіколюбство вдячними бути, якщо є щось у вас від розуму, і, відкинувши свій блуд, грізних уникнути погроз. Але тому що нічого іншого у вас не бачу, окрім гордості та непокори, то не треба й багатьох слів, але за саме належить нам взятися діло, так і бажану вам відплату приймете, і наказу царському, хоч і не хочете, скоритеся".

      Те мовивши, звелів привести дівчат з матір'ю і перед ними почав святих мучеників Кира і Іоана всіляко мучити, бити бичами, та палицями, опалювати свічками й опалені частини оцтом та сіллю поливати, і потирати гострими волосяними рубищами, ноги ж киплячою смолою поливати і всілякі винаходи мук на них застосовувати — не забувши ні одного катування, і щоб відімстити за дерзновення їхнє, і щоб мужність їхню зламати, і щоб настрашити дівчат юних і матір їхню, що на люте катування дивилися. Але нічого не досягнув богомерзенний кат: ані ж мужності святих страстотерпців не похитнув, ані дівчат і їхньої матері настрашити не зміг. Звелів відв'язати святих і почати святу Афанасію і доньок її мучити. І, довго мучивши, сповнився великого сорому, бо немічний рід жіночий у мужньому стражданні нічим не відрізнявся від міцних і нездоланних мужів святих Кира і Іоана. Тому, що мали таку ж любов і віру до Христа, і тими ж за нього страждали муками, таку ж мужність мали, бо Бог зміцнював їх, і страждали — наче в чужому тілі, анітрохи не зважаючи на муки. Піднімали очі до Любого Жениха свого Христа Бога, що дивився з висоти слави Своєї на страждання невіст Своїх і допомогу Свою їм подавав. Звільнив кат святих мучениць із мучилища — засудив їх на посічення мечем. Вони ж на смерть, як на шлюб ішли, веселячись, — і втяті були святі голови блаженної матері Афанасії і її три благословенні доньки — Феоктиста, Феодосія та Євдоксія.

       Після убивства святих мучениць знову святий Кир зі святим Іоаном на допиті були. До них же кат довгу розпочав бесіду, наче про здоров'я їхнє піклуючись, показуючи дари, і накладаючи муки, і останньою погрожуючи карою, і коли бачив, що марно трудиться, останню на них дав таку відповідь: "Кира, галилейського учителя, й Іоана, йому єдиновірного, які царський наказ зневажають і богам великим жертви принести не захотіли, голову відтяти за законом царським наказуємо". І взяли воїни і обезглавили їх на тому ж місці, де й святі діви з матір'ю поклали душі свої за Господа свого 13 лютого (ст.ст 31 січня) 311 року.

       Побожні християни поховали їх святі мощі в церкві святого апостола і євангелиста Марка в окремих гробах: в одному — святих мучеників Кира та Іоана, у другому ж — святу Афанасію з доньками.

      Через сто років, за царювання благочестивого царя Феодосія-молодшого, святий Кирило, патріарх Александрійський, мощі святих мучеників Кира та Іоана, Божим велінням, через ангела, переніс у єгипетське місто Менуфу, щоб з їх допомогою відвернути людей від забобонних обрядів. Пізніше їх мощі були перенесені в Рим, а звідти до Мюнхена у церкву Св. Михаїла. Згодом у Менуфі на честь святих Кира та Іоана збудували величну церкву.

    Підготував Володимир Огаль

  • 15 лютого / СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ

    15 лютого / СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ

    ____________________________________________________

    Сьогодні церква у молитовному піднесенні відзначає двунадесятий празник Стрітення Господнє. Історія цього свята сягає глибини віків, а саме його встановлення церквою як одного із двунадесятих свят відноситься до далекого кінця V століття після Різдва Христового. В основі свята  лежить одна з священних подій з часів земного життя Господа нашого Ісуса Христа – зустріч праведного старця Симеона та дитяти – Ісуса Христа. Свято Стрітення вважається святом Христовим і одночасно Богородичним. Тому що цього дня Богомладенець Ісус ніби зустрічається зі Старим Заповітом, зі старцем Симеоном, який відходячи з цього життя, прощається з ним, дякує Богові і говорить: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення народів і славу людей Твоїх, Ізраїля». Древнє відходить, починається нове.

    Одночасно Матір Господа чує дивні слова, які ні Вона, ні Йосиф спершу не зрозуміли. Старець взяв Дитятко на руки і сказав: «Ось лежить цей на падіння і підняття багатьох в Ізраїлі… Меч душу прошиє Самій же Тобі». Тобто, в серці Матері Божої будуть випробовування через її Сина. Цим він провістив Їй страждання з перших днів, ніби  біль у вигляді меча  стане пронизувати Її  душу та  серце, коли  буде дивитися на тяжкі  страждання та хресні муки   Свого сина – Ісуса Христа.

        Згідно юдейського закону, кожне немовля чоловічої статі мало бути принесене Богу для посвяти після сорокового дня очищення як велів Закон Божий. Матір Божа та обручник Йосиф принесли  новонароджене дитя  до Єрусалимського храму  на 40-й день і як того вимагав  звичай – принесли  в жертву Богу  дві горлиці або двох голуб’ят. В  Єрусалимському храмі зустрів їх праведний і благочестивий старець Симеон, який давно чекав зустрічі з майбутнім Спасителем багато років. 

        Як свідчить Євангеліє від Луки, Симеон був праведником, хоча не повірив у те, що Спаситель народиться від  Діви Марії. Дух Святий тоді Симеону  став пророкувати, що той не помре, доки не побачить  Господа. Так і сталося за словом Господнім. Симеон  Богоприїмець  прорік, що Ісус  буде «лежати на падіння  та підняття багатьох», тобто осудження тих, хто не захоче прийняти Його як Спасителя, і  духовне відродження тих, хто буде приймати Його та Благу звістку. У Єрусалимському храмі крім Симеона перебувала також  жінка на ім’я Анна, що була дочкою Фануїла і провадила подвижницький спосіб життя – молитвою та постом. Вона пророкувала всім про Спасителя, який визволить усіх від гріхів.

             Духовний сенс свята полягає в довгоочікуваній та рятівній зустрічі всього людського роду - лицем до лиця - з початковим Джерелом всякого добра і справжнього блага, істини і краси: з живим Богом християнського Одкровення. Саме тут проходить межа в історії всіх віруючих людей: у день Стрітення зустрілися дві епохи, ознаменовані двома Заповітами Бога і людини - Старим і Новим. По суті, все життя людства до пришестя Спасителя - довге і нудне чекання радісної цієї зустрічі, Стрітення Господнього. На початку історії людського роду відбувається страшна і згубна за своїми наслідками для людей подія; їх розтавання, розлука з Богом. Адам і Єва, перші люди самовільно куштують плід від забороненого дерева пізнання добра і зла.  Відпавши від Божественної правди, порушивши цю заповідь, Адам і Єва самі спорудили між собою і Богом міцну стіну відчуження від Нього. І з тих самих пір - довго, але безуспішно - шукали люди нової зустрічі, нового єднання зі своїм Творцем, блукаючи у темряві, спотикаючись, збиваючись з шляху, вступаючи на смертельно небезпечні землі темних язичницьких культів. Але весь цей час Бог продовжував шукати віддалену від Нього людину, що зрадила Його любов. Вже в самий день гріхопадіння шукає Господь серед святих садів стародавнього Раю – Едему Своє грішне творіння – Адама, гукаючи до нього: «Де ти?» 

         Звичайно ж, таке покликання не означає, що Бог у той день не знав, де "фізично" знаходиться Адам, чи не міг виявити його місцеперебування. Просто справжня єдність двох особистостей - це, перш за все, єдність взаєморозуміння і любові. І ось такого почуття живої і дієвого єдності, почуття радісної, довірливої ​​любові і не міг знайти тоді Господь у серці Адама. "Відпалий" Адам вже не став перед Богом у колишній своїй відкритості та жертовності повного послуху: він намагався сховатися від Нього в затінку райських дерев, бо з порушенням ним волі Божої, з гріхопадінням - на зміну колишній любові до Бога в душу Адама увійшло відчуття страху і відчуження від Нього. І все ж настав той день, коли старий вже і немічний старець Симеон взяв на свої руки Богонемовля Христа, проголосивши про прихід у цей світ його Творця. Відтепер вже людство - в особі Симеона - ясно дізналося і твердо усвідомило, що після багатьох тисячоліть свого самовільного відлучення від Бога воно нарешті зустріло свого Творця. Адже Симеон тримав на своїх руках Того, Хто, за Своїм таємничим рішенням, переступивши межі вічності і всемогутності, "змалів" до стану безпорадного Немовляти: Симеон тримав - Самого Бога!

     

        Підготував священик Михайло Садовський

     

  • 23 лютого / Життя святого Харлампія, єпископа Магнезійського та мучеників Порфирія і Ваптоса і трьох жінок мучениць (202)

    23 лютого / Життя святого Харлампія, єпископа Магнезійського та мучеників Порфирія і Ваптоса і трьох жінок мучениць (202)

        _______________________________________________________________________________

       Священномученик Харлампій, єпископ Магнезійский, мученики Порфирій і Ваптос і три жони мучениці, що постраждали в 202 році і пам’ять їхня 23 лютого.

         Святий Харлампій, єпископ фессалійского міста Магнезії (північно-східна область Греції), успішно поширював віру в Христа Спасителя. Звістка про його проповіді дійшла до правителя області Лукіана і воєначальника Лукія, за розпорядженням якого святий був схоплений і приведений на суд, де твердо сповідав віру в Христа і відмовився принести жертву ідолам. Незважаючи на похилий вік єпископа (йому було вже 113 років), його піддали жахливим тортурам: терзали тіло залізними гаками, поки не здерли всю шкіру з голови до ніг. Святий при цьому звертався до мучителів: «дякую вам, браття, ви оновили дух мій».

        Бачачи терпіння старця і повну його незлобу, два воїна - Порфирій і Ваптос відкрито визнали Христа, за що негайно ж були усічені мечем. Присутні при стражданнях єпископа Харлампія три жінки також стали прославляти Христа і негайно були замучені.

        Розгнівавшись, Лукій сам схопив знаряддя тортур і став душити священномученика, але раптово у нього, як відсічені мечем, віднялися руки. А правитель, що прийшов до місця страти плюнув в обличчя святого, і негайно голова його опинилася повернутою назад. Тоді Лукій став благати святого про помилування, і по його молитві обидва мучителя тут же отримали зцілення. При цьому безліч свідків увірували в Христа. Серед них був і Лукій, який припав до ніг святого старця, просячи прощення.

        Лукіан доніс про те, що трапилося імператору Септимію Северу (193-211), який перебував у цей час в Антіохії Пісідійській (західна частина Малої Азії), і той розпорядився привести святого Харлампія до себе, що було виконано з небаченою жорстокістю: священномученика тягнули, прив'язавши мотузку до бороди.

       Імператор наказав мучити єпископа ще сильніше, і його почали палити вогнем. Але Сила Божа допомагала святому, і він залишився неушкодженим. Крім того, за його молитвою стали відбуватися чудеса: воскрес померлий юнак; зцілився біснуватий, якого мучив біс 35 років, так, що народ масово став сповідувати Христа Спасителя.

       У Христа увірувала навіть дочка імператора Галина, двічі розтрощивши ідолів в язичницькому храмі. За наказом імператора, святителя били камінням по устах, хотіли підпалити бороду, з якої вийшло полум'я, що обпалило мучителів.

       Повний злоби, Септимій Север і його вельможа Крісп вчинили хулу на Господа, глумливо закликаючи Його зійти на землю, вихваляючись своєю силою і владою. У гніві Господньому затряслася земля, і великий страх напав на всіх, а обидва ж безбожники повисли в повітрі, пов'язані невидимими узами, і лише по молитві святителя були повернуті вниз. Зляканий імператор засумнівався було в своєму лукавстві, але незабаром знову впав в оману і наказав мучити святого, нарешті, засудив його на усічення мечем.

       Під час своєї останньої молитви святий удостоївся бачити Самого Спасителя і просив Його дарувати цьому місцю, де будуть спочивати його мощі: мир і родючість, а людям - прощення гріхів і порятунок. Господь обіцяв виконати прохання і вознісся на небеса, несучи з Собою душу священномученика Харлампія, який прийняв, з ласки Божої, мирну кончину до страти. Дочка імператора - блаженна Галина поховала тіло мученика з великою честю.

     

  • 24 лютого / Життя і страждання Святого священомученика Власія, єпископа Севастійського (316)

    24 лютого / Життя і страждання Святого священомученика Власія, єпископа Севастійського (316)

    __________________________________________________________________________________    Священомученик Власій з юних років був смиренний і благочестивий. Севастійські жителі, цінуючи такі його якості, обрали його єпископом. Але розпочалося жорстоке гоніння Діоклетіана. Пам’ятаючи про свої обов’язки, Власій утішав гонимих християн, відвідував темниці. Сам же він не віддавав себе добровільно мучителям, знаючи, що його життя потрібне пастві.

        Багато хто ховався від переслідувачів в пустельних і відокремлених місцях. Власію також довелося піти на гору Аргеос, де він трудився в печері. До нього приходили дикі звірі і лагідно чекали, поки святий закінчить молитву і благословить їх, хворих тварин святитель зціляв, покладаючи на них руки. Де переховувався святий було відкрито слугами правителя Агріколая, які прибули для вилову звірів, щоб терзати мучеників-християн. Слуги донесли господарю, що на горі ховаються християни, і він наказав схопити їх. Однак послані знайшли лише Севастійського єпископа. Він з радістю підкорився, сказавши, що цієї ночі Господь тричі закликав його словами: «Встань і принеси Мені жертву, як належить тобі за званням єпископа».       
         Дорогою до Севастії Власій творив різні чудеса, закликаючи Ім’я Христове. Так, бідна вдова поскаржилася йому на свою біду: вовк поцупив єдине її надбання - порося. Єпископ посміхнувся і сказав їй: "Не плач, твоє порося буде тобі повернуте ..." І, дійсно, на превеликий подив, вовк прибіг назад і приніс здобич неушкодженою.

        Агріколай, зустрівши єпископа улесливими словами, назвав його Другом богів. Святий відповів на привітання, але язичницьких богів назвав бісами. Тоді його піддали жорстокому побиттю і відвели до в'язниці.
        На другий день святого знову піддали мукам. Коли ж його вели назад до в'язниці, сім жінок йшли ззаду і збирали краплі крові. Їх схопили і намагалися змусити поклонитися ідолам. Жони удавано погодилися на це, сказавши, що зроблять перед цим очищення у водах озера. Вони взяли ідолів і втопили їх у найглибшому місці, після чого християнок стали жорстоко катувати. Святі стійко переносили муки, укріплюючись благодаттю Божою, тіла їх перетворилися, стали білими, як сніг, і замість крові з ран текло молоко. В однієї з жінок було два юних сина, які просили матір, щоб вона допомогла їм досягти Царства Небесного і доручила їх піклуванню єпископа Власія. Семи святим жонам відсікли голови.

        Святий Власій знову був приведений до Агріколая і знову непохитно сповідав віру в Христа. Правитель наказав кинути мученика в озеро. Святий, підійшовши до води, осінив її хресним знаменням і пішов, як по суші. Звернувшись до язичників, які стояли на березі, святитель запропонував їм йти до нього, закликавши на допомогу своїх богів. На це осмілилися 68 наближених правителя, і всі, увійшовши в воду, негайно потонули. Святий же, підкоряючись велінню Ангела, який з’явився йому повернувся на берег.          

        Агріколай був в люті від того, що втратив кращих слуг, і наказав обезголовити святого Власія, а з ним і двох доручених його піклуванню юнаків, синів мучениці. Перед смертю священомученик молився про весь світ, особливо ж про тих, хто буде шанувати його пам'ять. Це сталося близько 316 року.

       Мощі священомученика Власія були перенесені на Захід під час хрестових походів, частки їх зберігаються в багатьох країнах Європи.

        День пам’яті – 24 лютого.

     

     Підготував священик Богдан Манчур

     

     

  • 2 березня / Життя святого великомученика Феодора Тирона (306)

    2 березня / Життя святого великомученика Феодора Тирона (306)

    _________________________________________________________________________________    Святий Мученик Феодор Тирон був воїном в м. Аласії в Понтійській області Римської Імперії. Прізвище Тирон вказує на те, що він був новобранцем.  

       Під час гоніння імператора Максиміна (286-305) воїна Феодора звинуватили в підпалі язичницького храму богині Кібели та разом із іншими християнами змушували зректись віри в Христа й принести жертву ідолам. Проте Феодор відкрито сповідував свою віру в Воскреслого Господа.

         Воїна Феодора привели до градоначальника Публія, де було вирішено кинути його в темницю, щоб він там помер голодною смертю. Через якийсь час Феодора Тирона знайшли живим та здоровим. Градоначальник знову запропонував Феодору принести жертву ідолам та він відмовився. Його було віддано на тяжкі тортури – тіло стругали залізними зубцями та Святий продовжував сповідувати свою віру в Христа.


        В цей час, як говорить Передання, йому з’явився Христос та, втішаючи, підкріпив його сили. Через певний час Феодора Тирона ще раз привели до правителя міста й останній раз просили зректися віри в Христа та принести жертву язичницьким богам, проте воїн Феодор безстрашно сповідував віру у воскреслого Господа. За це Мученика піддали ще більшим тортурам та засудили на спалення. Великомученик Феодор мужньо зайшов у вогонь і з молитвою віддав свою душу Богу близько 306 року.

          Непошкоджене вогнем тіло Великомученика благочестива християнка Євсевія заховала в себе вдома у місті Євхаїті. Пізніше мощі Святого були перенесені в Константинополь, а голова Великомученика спочатку була в Бринзії а зараз у Гаеті (сучасна Італія).

          Через 50 років після мученицької смерті Феодора Тирона імператор Юліан Відступник (361-363), бажаючи осквернити християнам Святий Великий піст, наказав градоначальнику Константинополя кожен день протягом першої седмиці Великого Посту кропити продукти, що продаються на ринку кров’ю ідольських жертв. В цей же час Великомученик Феодор з’явився у сні Константинопольському Архієпископу Євдоксію та звелів йому попередити християн в цей період не купляти ніяких продуктів, а вживати коливо (кутю), тобто варену пшеницю з медом.

        В пам’ять про цю подію Православна Церква особливо вшановує Великомученика Феодора Тирона в першу суботу Великого Посту. Напередодні цього дня, в п’ятницю, після заамвонної молитви, читається Канон Великомученику Феодору та благословляється коливо.

     День пам'яті - 2 березня

     Підготував Тарас Левицький

     

  • 5 березня / Життя преподобного Лева, єпископа Катанського (780)

    5 березня / Життя преподобного Лева, єпископа Катанського (780)

    __________________________________________________________________________________    Преподобний Лев, єпископ Катанський, народився у м. Равенна (північ Італії). Згодом став ченцем. На Лева звернув увагу єпископ м. Реджіо Кирил. Він зробив його своїм помічником і поставив на архідиякона. У 765 р., після смерті святителя Савина, Лева обрали єпископом сицилійського м. Катанія. За час свого служіння праведник прославився багатьма чеснотами: дбав про сиріт, убогих, вдів, хворих, подорожніх, годуючи й одягаючи їх за рахунок церковних маєтностей.

         За таку ревність Господь удостоїв Свого угодника дарами чудотворення та зцілення від різних хвороб. Більшу частину життєпису святителя Лева становить історія його протистояння з чаклуном Іліодором у м. Катанія. Іліодор від народження був християнином, але з часом почав займатися магією. За це його засудили до смертної кари, проте останньої миті він зник з місця страти дивним чином. Повернувшись у Катанію, Іліодор знову взявся за старе. Постійні умовляння єпископа Лева полишити магію і принести покаяння не діяли на нього.

         В один із святкових днів, коли святитель урочисто звершував богослужіння у співслужінні великої кількості священства та безлічі парафіян, до храму ввійшов волхв Іліодор. Він почав таємно чинити свою ворожбу. Цим він добився того, що деякі з парафіян почали тупотіти у храмі, наче коні, гарчати, як звірі, інші нестримно реготали, а ще інші дали волю роздратуванню. З’ясувавши, в чому річ, єпископ Лев став на коліна перед престолом Божим і, старанно помолившись, вийшов з вівтаря. Підійшовши до Іліодора, він зв’язав його своїм омофором за шию і вивів із храму. Пройшовши з ним до центральної частини міста, святитель дав вказівку розкласти велике багаття. Коли все було зроблено, єпископ змусив Іліодора публічно зізнатися у всіх своїх злодіяннях. Потім, не відпускаючи волхва, увійшов з ним у вогонь. Перебуваючи у полум’ї, святитель не залишав свого місця і тримав Іліодора доти, поки той не згорів у вогні. При цьому самого Лева, силою Господньою, стихія не торкнулася. Після цього архієрей Божий повернувся у храм і закінчив святкове богослужіння. Ще за життя це диво прославило праведника.

        Помер святитель Лев 4 березня 879 р. Під час поховання Божого угодника сталося ще одне чудо: від дотику до його одра отримала зцілення кровоточива жінка “з Сіракузької області”. Нині святі мощі преподобного Лева, єпископа Катанського, зберігаються у Римі.

          День пам’яті — 5 березня

     Підготував священик Тарас Бецель

     

  • 10 березня / Життя святого Тарасія, патріарха Константинопольського (806)

    10 березня / Життя святого Тарасія, патріарха Константинопольського (806)

    ________________________________________       

    10 березня - день пам'яті святителя Тарасія, патріарха Константинопольського (806).

         Святитель Тарасій, Патріарх Константинопольський, походив із знатного роду, народився і був вихований в Константинополі, де отримав гарну освіту. У ті часи Церкву хвилювала іконоборча єресь. Святіший Патріарх Павло Кипрянин (780 - 784), чоловік добродійний і благочестивий, але дуже слабовільний, не співчував в душі іконоборству, через слабкість характеру не міг рішуче боротися з єрессю і пішов у монастир. Коли до нього прийшла свята цариця Ірина зі своїм сином імператором Костянтином VI Порфірородним (780 - 797), святитель Павло оголосив їм, що його гідним наступником може бути тільки святий Тарасій (у той час мирянин). «Я знаю, — сказав патріарх, — що він цілком гідний управляти Церквою, оскільки тільки він зможе жезлом свого розуму відкинути брехливе вчення єретиків, бути добрим пастирем словесного стада Христового і зібрати його воєдино». Все духовенство погодилося з обранням такого наступника Павлу, але сам Тарасій не вважав себе гідним зайняти таку відповідальну посаду і довго відмовлявся від неї. Нарешті, він погодився на цю пропозицію, але поставив неодмінною умовою, щоб був скликаний Вселенський собор, де б православні християни могли об'єднатися у вірі, а іконоборча єресь була піддана заслуженому засудженню. «Якщо ж Вселенський собор не буде скликаний, — сказав Тарасій, — якщо не буде спілкування між православними східними і західними церквами, то я не погоджуся зайняти патріарший престол, щоб не накликати на себе прокляття і засудження». На ці умови імператриця Ірина погодилася, і святий Тарасій в 784 році був інтронізований в патріарший сан.

          У 787 році під головуванням святителя - Патріарха Тарасія в м. Нікеї відбувся VII Вселенський Собор, на якому були присутні 367 єпископів. На Соборі було затверджено шанування святих ікон. Ті з єпископів, які принесли покаяння в іконоборстві, були знову прийняті Церквою. Святий собор тривав 80 днів. Святі отці на його засіданнях розглядали в Божественному Писанні ті місця, де йшла мова про шанування святих ікон, і на підставі цих місць, а також свідоцтв святого передання та вчення святих отців і вчителів Церкви, знищили лжемудрування єретиків. Нарешті, після ретельних досліджень і глибоких роздумів і міркувань, собор прокляв іконоборчу єресь і утвердив шанування ікон. Велика радість була із цього приводу в святих храмах; весь народ торжествував, виголошуючи благі похвали царям і отцям собору. Так великими турботами святителя Тарасія і стараннями благочестивої цариці Ірини єресь іконоборців була подолана, а в Церкві Христовій даровано мир.

          Утвердивши спокій у Церкві, святитель Тарасій цілком зайнявся діяльністю по управлінню своєю паствою, для якої він був дійсним отцем і разом слугою. Служивши іншим, сам святитель Тарасій відмовлявся від щонайменшої розкоші, уподібнюючись тим Самому Христові і Його угоднику та свому попереднику –  святому Іоану Золотоустому. Святитель Тарасій мудро керував Церквою 22 роки. Він вів суворе аскетичне життя. Весь свій маєток він витратив на Богоугодні справи, годував і опікувався людьми похилого віку, жебраками, сиротами і вдовами, а коли наступала Свята Пасха – влаштовував для них трапезу, на якій сам прислуговував. Великим був його піст і невпинна бадьорість; небагато часу приділяв він для сну, не мав м'якої постелі, одягався надзвичайно просто.

         Святіший Патріарх безстрашно викрив царя Костянтина Порфірородного, коли той звів наклеп на свою дружину, імператрицю Марію, внучку праведного Філарета Милостивого (792), щоб відправити Марію в монастир і поєднатися шлюбом зі своєю родичкою. Святитель Тарасій рішуче відмовився розірвати шлюб імператора. Незабаром, Костянтин був позбавлений влади своєю матір'ю, царицею Іриною.      

         Святитель Тарасій помер у 806 році, в царювання Никифора, наступника Ірини. При кончині, біси, нагадуючи його життя з самої юності, намагалися приписати святителю не досконалі їм гріхи. "Я не винен у тому, про що ви говорите, - відповів святитель. - Ви помилково зводите наклеп на мене, немає у вас наді мною ніякої влади". Церквою, святитель був похований у влаштованому ним монастирі на Босфорі. Біля гробу  його відбувалося багато чудес.

         Цей великий ревнитель православ'я озброювався проти єретиків іконоборців не тільки за життя, але навіть і після своєї кончини. При Льві Арменії, царі грецькому, іконоборча єресь знову здобула силу. Святий Тарасій з'явився у сні Льву і з великим гнівом наказав одному з воїнів на ім'я Михайло,  вдарити мечем цього злого царя. Той ударив і у вісні убив царя. У страху і трепеті пробудився Лев від такого сну і сильно дивувався. Думаючи, що в монастирі святого Тарасія знаходиться який-небудь Михайло, який замишляє замах на його життя, він послав туди дізнатися про цього Михайла. Він не знав, що цей Михайло був при ньому, - це був воєвода на прізвисько Валвос або Травлій, який потім вразив царя мечем в самий день Різдва Христового. Так загинув цей злочестивий цар, будучи переможений молитвами святого Тарасія, який стверджує віру в Пресвяту Трійцю.  

    Підготував Тарас Левицький

     

     

  • 11 березня / Життя Святителя Порфирія, архиєпископа Газького (420)

    11 березня / Життя Святителя Порфирія, архиєпископа Газького (420)

       ______________________________________________________

    Святитель Порфирій, архиєпископ Газький, народився близько 346 року у Фессалоніках, в Македонії. Його батьки були заможними людьми, і це дозволило юнакові здобути хорошу освіту. Маючи в серці любов до чернечого життя, в двадцять п'ять років він залишив батьківщину і відправився до Єгипту, де трудився на Нітрійській горі під керівництвом преподобного Макарія Великого (пам'ять 01 лютого). Там він зустрівся з блаженним Ієронімом, який в той час відвідував єгипетські монастирі. І разом з ним відправився до Єрусалиму на поклоніння святим місцям, після чого поселився в Йорданській пустелі для молитовного і постового подвигу. Там святий Порфирій впав у тяжку недугу. Для зцілення він вирішив піти до святих місць Єрусалиму. Одного разу біля підніжжя Голгофи, Господь відвідав Свого раба у сонному видінні. Святий Порфирій побачив Ісуса Христа, який зійшов з Хреста і звернувся до нього зі словами: "Прийми це Древо і бережи його". Прокинувшись, він відчув себе здоровим. Слова Спасителя незабаром здійснилися: Патріарх Єрусалимський рукоположив святого Порфирія в пресвітерський сан і поставив його хранителем Чесного Древа Хреста Спасителя. В той час святий Порфирій отримав свою частину батьківського спадку - 4 тисячі золотих монет. Ввесь свій спадок від роздав бідним і на пожерви храмів.          
           У 395 році помер єпископ міста Гази (в Палестині). Місцеві християни відправилися в Кесарію до митрополита Іоана з проханням поставити їм нового єпископа, який міг би протидіяти язичникам, яких було більшість в їхньому місті. Промислом Божим митрополит поставив єпископом в місто Гази єрусалимського пресвітера Порфирія.
          Прибувши в Гази святитель виявив, що там було всього тільки три християнські церкви, а язичницьких капищ і ідолів - незчисленна кількість.  У той час не було дощів і тому царювала велика засуха. Жерці приносили жертви ідолам, але лихо не припинялося. Святитель  Порфирій призначив  для всіх християн піст, відслужив всенічне бдіння і обійшов з хресним ходом все місто. Відразу ж небо покрилося  хмарами, загримів грім і пішов рясний дощ.  Побачивши таке диво, багато хто з язичників виголошували: "Один Христос є Бог Істинний!" Після цієї події до Церкви приєдналися, прийнявши святе Хрещення, 127 чоловіків, 35 жінок і 14 дітей, а незабаром ще 110 чоловік.
         Проте язичники як і раніше притискали християн, усували їх від суспільних посад, обтяжували податками. Святитель Порфирій і митрополит Кесарії Іоан відправилися до Константинополя, щоб просити захисту у імператора. Їх прийняв святитель Іоан Златоуст і надав допомогу.

         Святителі Іоан і Порфирій були представлені імператриці Євдоксії, яка на той час чекала дитину. "Потрудися за нас, - сказали єпископи імператриці, - і Господь пошле тобі сина, який стане царем за твого життя". Євдоксія дуже бажала мати сина, тому що раніше у неї народжувалися дочки. І дійсно, в імператорському сімействі, за молитвами святителів, народився спадкоємець. В 401 році послідував указ імператора про зруйнування в Газі ідольских капищ і наданні християнам привілеїв. Крім того, імператриця дала святителям кошти для будівництва нового храму, який був побудований в Газі на місці найголовнішого капища.
         Святитель Порфирій до кінця життя повністю утвердив християнство в Газі і абсолютно захистив свою паству від утисків язичників. За молитвами святителя здійснювалися численні чудеса і зцілення. Протягом 25 років архипастир наставляв свою паству і помер в похилому віці, в 420 році.

    День пам’яті - 11 березня

    Підготувала Леся Потапчук

     

     

  • 14 березня / Життя святої преподобномучениці Євдокії (160-170)

    14 березня / Життя святої преподобномучениці Євдокії (160-170)


        Євдокія жила у ІІ ст. в місті Іліополі (сучасне місто Бальбек на території Лівану). За походженням і вірою вона була самарянка. Дівчина була настільки гарною, що про її красу ходили легенди, і багаті люди того часу приїздили у Іліополь тільки для того, щоб побачити її.

       Таке життя стало сильною спокусою для юної душі, і скоро Євдокія стала відома своїм розпутним життям та великим багатством, яке вона отримала від коханців.

       Одного разу у сусідньому будинку зупинився на ніч інок Герман. Вночі він читав уголос Святе Письмо, де говорилось про Страшний суд і про муки грішників. Господь влаштував так, що Євдокія саме в ту ніч була сама і все чула. Ці слова запали їй в душу, Благодать Божа торкнулася її серця, жінка зрозуміла, що скоєні гріхи тягарем лежать на душі і ранком грішниця запросила до себе старця Германа, який повертався з паломництва по святих місцях в свою обитель. Чимало повчань вона  вислухала, монах багато розповів дівчині про Господа Ісуса Христа, відповів на її запитання і душа її сповнилася радістю, любов’ю до Христа. Коли ж Євдокія захотіла стати християнкою, він порадив звернутися до місцевого пресвітера. Після розмови з пресвітером Євдокія наказала слугам, щоб до неї ніхто не заходив і навіть їжу не приносив. Сім днів провела грішниця у риданнях, молитві і пості.

        На восьмий день до неї прийшов інок Герман і Євдокія розповіла йому про дивне видіння, що було їй у останню ніч. Дівчині явився дивний юнак у білому одязі, який показав їй райські місця та їх жителів. Також вони бачили страшну потвору, яка із злістю вимагала віддати їй Євдокію, яка стільки грішила. І був голос із світла, який сказав, що так угодно милосердному Богу, щоб і грішники, якщо розкаються, були прийняті у життя вічне. Також голос сказав, щоб Євдокію повернули додому, бо вона ще має звершити свій подвиг, і голос обіцяв, що Бог завжди буде з нею.

        Герман продовжив наставляти Євдокію і сказав, що їй необхідно прийняти хрещення. Дівчина звернулася до єпископа, і той охрестив її. Після хрещення Євдокія віддала все своє величезне багатство єпископу на потреби Церкви, оскільки зрозуміла, що нажила його неправедно. Герман поселив її у жіночому монастирі неподалік від свого чоловічого монастиря і постриг в інокині.

        Через тринадцять місяців, коли померла ігуменя, сестри вибрали на її місце Євдокію – настільки глибоким і сильним був її подвиг. Невдовзі сталося диво, яке підтвердило це. Багатий юнак Філострат, колишній коханець Євдокії, захотів повернути її собі. Він одягнувся монахом і пішов до Євдокії, але його не впустили у жіночий монастир. Тоді юнак пішов у чоловічий монастир до Германа і набрехав, як він хоче бути монахом, що багато чув про дивну зміну життя Євдокії та дуже хоче її побачити, щоб отримати її настанови і укріпитися у вірі. Герман дозволив Філострату піти до Євдокії із старим монахом, що ходив туди у господарських справах. Юнак знайшов зручний час і заговорив із Євдокією, нагадував про минуле та вмовляв повернутися з ним в Іліополь. Ще й не договорив, як подвижниця сказала: “Господь Ісус Христос нехай зупинить тебе, бо ти прийшов із злим умислом“, дунула на нього і Філострат впав замертво.

        Інокині монастиря зрозуміли, що сталося диво, і молилися всю ніч, що їм робити, бо боялися, що смерть на території монастиря розцінять як вбивство. Вночі Євдокії явився Сам Господь і сказав: “Встань, Євдокія, помолись біля мертвого тіла, і Я повелю йому встати і дам йому знати Мене“. Так і сталося, Філострат ожив і славив милостивого Бога.

        Тим часом інші багаті шанувальники Євдокії звернулися до царя Авріліана і сказали, що вона забрала із собою у пустелю золота стільки, скільки є у самого царя, і просили дати їм воїнів, щоб повернути Євдокію собі, а золото – царю, бо Євдокія зреклася місцевих богів і прийняла галілейську віру. Цар із радістю погодився і виділив триста воїнів. Воїни оточили монастир, але Господь не дозволив їм підійти до стін, і вони три доби нічого не могли вдіяти. Після цього на загін напав величезний змій, і багато воїнів загинули від його зубів, кігтів та смертоносного дихання, дехто кинув зброю і втік. До царя повернувся начальник загону із трьома солдатами. Тоді син царя вирішив зібрати військо і захопити “чарівницю” Євдокію. Під час походу від сильно поранив ногу, захворів і помер; військо повернулося до царя. Зібрався народ, плакав за царським сином. Був там і Філострат. Він передав царю, що Євдокія – раба Бога, і Господь її захищає; але якщо цар попросить її, то вона зможе умолити Бога оживити царського сина. Філострат розказав царю свою історію, і цар одразу направив до Євдокії смиренний лист із проханням воскресити його сина.

        Свята написала у відповідь листа, в якому писала, що вона жінка недостойна і грішна, щоб просити Бога про таке, але, якщо цар сам повірить в істинного Бога, Який в силах воскресити його сина, – то Господь може виконати його прохання. Посланець привіз листа і поклав його на груди померлого, призвав ім’я Христа, і юнак воскрес.

        Цар прийняв хрещення разом із жінкою, воскреслим сином та дочкою Геласією. Він роздав багато милостині, довго листувався із Євдокією. Коли цар, а пізніше і його жінка, померли, син його став дияконом, а згодом і єпископом.

        Правителем став язичник Діоген, який давно хотів взяти Геласію собі за жінку. Вона ж не хотіла заміж за язичника і потай пішла у монастир до святої Євдокії. Діоген послав п’ятдесят воїнів захопити Євдокію як християнку. Господь попередив святу, і вона сама зустріла їх, коли вони вночі перелізли через стіни монастиря. Воїни вимагали видати їм Євдокію, і свята сказала, що видасть, якщо вони її відпустять ненадовго. Ігуменя зайшла в олтар, взяла з собою частку Животворящих Христових Таїн, повернулася до воїнів і сказала, що вона і є Євдокія.

        Коли святу привели у місто, її посадили у в’язницю і три дні не кормили, свята ж тільки молилася. На четвертий день Діоген викликав її до себе і побачив її обличчя світлим, як блискавка, благородним і дуже гарним. Діоген засмутився і сказав, що не хоче віддавати смерті таку красу. Судді нагадали йому, що її звинувачують у викраденні золота. Свята відповіла, що хоче бачити того наклепника, який звинувачує її у викраденні. Зрештою, Діоген наказав підвісити її на дереві і бити. Коли Євдокію прив’язували до дерева, часточка Животворящого Тіла Господнього випала. Слуги не знали, що це і принесли часточку наміснику. Щойно той простягнув руку, як частинка Тіла Господнього перетворилася на вогонь, який попалив слуг Діогена і його ліве плече. Язичник закричав, щоб бог-сонце зцілив його і він віддасть чарівницю вогню. Одразу ж на нього зійшов вогонь, і тіло його стало як головня. Усіх охопив страх.

       Один з воїнів бачив, як біля Євдокії стояв світлий юнак і втішав її. Воїн підійшов і сказав, що вірує в Бога Євдокії, і просив змилостивитися над Діогеном, щоб через нього багато людей повірили в Істинного Бога. Воїн звільнив її, свята довго молилася, і Господь воскресив усіх загиблих від Божественного Вогню. Євдокія також воскресила Ферміну, жінку військового начальника Діодора, що саме в той час вчаділа в бані. Після таких явних чудес прийняли хрещення намісник Діоген із родиною, Діодор із родиною та багато свідків цих чудес.  Згодом преподобна Євдокія повернулась у монастир, в якому трудилася 56 років.

        Після смерті Діогена правителем став Вікентій, який був жорстким гонителем християн. Дізнавшись про безстрашну сповідницю, він наказав її стратити. Першого березня (приблизно 160-170) святій відтяли голову. У народному побуті 14 березня відзначали Явдохи. За стародавньою традицією, це не тільки перший день весни, а й перший день нового року, адже у наших предків він починався навесні. Вважалося, що свята Євдокія зберігає ключі від весняних вод, таких потрібних для майбутнього врожаю. На Явдохи повертаються з вирію ластівки.          

        День пам’яті – 14 березня 

        Підготував священик Богдан Манчур

     

     

  • 18 березня / Життя преподобного Герасима Йорданського (475)

    18 березня / Життя преподобного Герасима Йорданського (475)

    __________________________________________________________________________________       Преподобний Герасим, був родом із Лікії (Мала Азія). Ще з молодості він виховав себе в страху Божому і, прийнявши чернечий постриг, віддалився в пустелю, яка лежала в глибині Єгипетської країни Фіваїди.

         Провівши там деякий час у подвигах благочестя, він повернувся до своєї батьківщини. Потім преподобний Герасим прийшов до Палестини (в часи, коли завершувалось царювання Феодосія Молодшого і поселився в Йорданській пустелі, де, як світла зірка, сяяв своїм побожним життям. Там, біля ріки Йордан, він заснував монастир. Під час його перебування в Палестині, за царювання Маркіана і Пульхерії, в Халкідоні було скликано IV Вселенський собор святих отців проти нечестивого Діоскора, патріарха Олександрійського, та архімандрита Євтихія, які вчили, що у Христі тільки одне єство — Божественне; за це святі отці засудили їх.

         Пізніше з'явилися деякі єретики, які хулили собор і стверджували, ніби на ньому було відкинуто догмати істинної віри і відновлено вчення Несторія. Одним із таких єретиків був чернець Феодосій, який сповідував нечестя Євтихія.

         Прийшовши до Єрусалима, він засмутив усю Палестину, схиливши до єресі не тільки простих людей, але й навіть багатьох святих і царицю Євдокію, вдову царя Феодосія Молодшого, яка жила у той час в Єрусалимі. За допомогою цариці та багатьох ним спокушених палестинських ченців він скинув із престолу блаженного Ювеналія, патріарха Єрусалимського, і сам зайняв його місце. Ті, що залишилися вірними правдивій вірі, багато терпіли від лжепатріарха Феодосія і віддалялися в саму глибину пустелі. Першим віддалився преподобний Євфимій Великий; за ним пішли й інші святі отці.

        В цей час, за попущенням Божим, був спокушений і преподобний Герасим, але скоро розкаявся, як пише Кирил Єрусалимський в житії преподобного Євфимія. "Був тоді, — говорить він, — в Йорданській пустелі один пустельник, який недавно прийшов із Лікії, на ім'я Герасим. Він пройшов усі устави чернечого житія і відважно боровся з нечистим духом; але, перемагаючи і проганяючи невидимих бісів, він був спокушений видимими — єретиками, і впав у єресь Євтихія. В цей час слава побожного життя Євфимія поширилася всюди. До нього в пустелю, звану Рува, і пішов преподобний Герасим, надовго поселившись там. Утвердившись  повчаннями і напоумленнями святого, він відкинув лжевчення єретиків, навернувся до правої віри і гірко каявся у своїй омані". Так розповідає Кирил.
         Після того як нарешті святійший Ювеналій знову зайняв патріарший престол, благочестивий цар Маркіан послав схопити лжепатріарха Феодосія, щоб піддати суду за його справи. Феодосій, дізнавшись про це, втік на Синайську гору і сховався там. Таким чином, в Єрусалимі та по всій Палестині знову засяяла права віра, і багато спокушених єрессю навернулися до благочестя. Також і цариця Євдокія, зрозумівши свою помилку, розкаялась.          
         Монастир преподобного Герасима знаходився від святого града Єрусалима на відстані 35 стадіїв, а від річки Йордану — на один стадій. Герасим приймав у монастир послушників, а тим, хто пройшов випробування, давав келії в пустелі. Всього у нього було не менше 70 пустельників, для яких преподобний Герасим установив такий устав. П'ять днів на тиждень кожен чернець проводив у своїй усамітненій келії в мовчанні, за якою-небудь роботою, споживав небагато сухого хліба, що приносили з монастиря, воду і коріння. Протягом цих днів не дозволялося їсти нічого вареного і навіть розпалювати вогонь, щоб і думки не було про варену їжу. На суботу і неділю всі приходили в монастир, збиралися в церкву на Божественну літургію і причащалися пречистих і животворчих Христових Таїн. Потім під час трапези споживали варену їжу і трохи вина у славу Божу і показували настоятелю роботу, виконану протягом п'яти днів. У неділю опівдні знову кожен віддалявся у свою усамітнену келію в пустелі, взявши з собою небагато хліба, коріння, посудину з водою і фінікові гілки для плетіння кошиків. Некористолюбство і вбогість була у них така, що ніхто з них нічого не мав, окрім старого одягу, рогожі для спання і малої посудини з водою. Настоятель навіть заборонив їм, виходячи з келії, зачиняти двері, щоб всякий міг увійти і безперешкодно взяти, що хотів, з їхніх убогих речей. Вони жили за апостольським правилом "єдине серце і єдина душа", і ніхто не називав нічого своїм, а все було спільним. Жителі міста Єрихона, почувши про суворе подвижництво під керівництвом святого Герасима, взяли за правило щосуботи і щонеділі приходити в монастир преподобного і приносити вдосталь іжі, вина і всього потрібного для монастиря.   
            Преподобний Герасим так суворо дотримувався постів, що в святу і велику Чотиридесятницю зовсім нічого не споживав до Світлого дня Воскресіння і підкріпляв свої тілесні і душевні сили тільки причастям Божественних Таїн.   
           У цього побожного наставника трудився і блаженний Киріак, як про це написано в його житії: "Преподобний Євфимій, доброзичливо прийнявши Киріака, який прийшов до нього, і передбачаючи в ньому Божественну славу, сам одягнув його у схиму і послав на Йордан до святого Герасима. Святий Герасим, бачачи юність Киріака, наказав йому жити в монастирі і виконувати послух. Киріак був готовий виконати всяку роботу: він цілий день працював на монастирських роботах, а всю ніч стояв на молитві, іноді на короткий час засинаючи. Він наклав на себе піст і лише через два дні споживав хліб і воду. Помітивши таку стриманість Киріака, незважаючи на його юні роки, преподобний Герасим дивувався і врешті полюбив його. Святий Герасим мав звичай на Чотиридесятницю йти у віддалену частину пустелі, під назвою Рува, де колись жив преподобний Євфимій. Полюбивши блаженного Киріака за його велику стриманість, він брав його з собою, і там Киріак кожного тижня причащався Святих Таїн з рук святого Герасима. Він перебував у безмовності до Вербної неділі і повертався в монастир, одержавши велику душевну користь.

         Через деякий час помер преподобний отець Євфимій, і про його кончину преподобний Герасим дізнався, перебуваючи у своїй келії: він бачив, як ангели Божі радісно підносили на небо душу преподобного Євфимія. Узявши з собою Киріака, він пішов в обитель Євфимія і знайшов його вже померлим. Поховавши чесне його тіло, він повернувся разом із улюбленим учнем своїм Киріаком у свою келію".
           Великому угоднику Божому Герасиму навіть безсловесний звір служив, як розумна людина, як пишуть у духовному творі блаженні отці Евірат і Софроній Софіст: "Прийшли ми в монастир отця Герасима, який знаходиться на відстані однієї стадії від Йордану; ченці, які жили там, розповіли нам про отця Герасима. Одного разу він йшов по Йорданській пустелі і зустрів лева, який мав поранену та опухлу і наповнену гноєм лапу від колючки, що встромилася в неї. Старець, побачивши лева в такій біді, сів, узяв лапу звіра і витягнув з неї колючку. Коли гній витік, він добре очистив рану і обв'язав хусткою. Зцілений лев з тих пір не покидав старця і ходив за ним, як учень, дивуючи святого Герасима розумом і лагідністю. Старець годував його, даючи йому хліб або іншу їжу.
          Коли преподобний отець Герасим відійшов до Господа і був похований братією, лев від туги помер над гробницею старця. Лев не міг нічого висловити словами, але все-таки, волею Божою, прославив старця і при його житті, і після смерті, показавши нам, якими слухняними були звірі Адаму до його гріхопадіння і вигнання з раю.     
         Так оповідають Іоанн і Софроній. З цієї розповіді видно, як преподобний Герасим догодив Богові, працюючи на славу Його від юності до старості, до Господа він і відійшов у життя вічне в оселю святих. Амінь.

          День пам'яті - 18 березня

          Підготував священик Михайло Садовський

     

     

  • 24 березня / Життя Святителя Софронія, патріарха Єрусалимського (638-344)

    24 березня / Життя Святителя Софронія, патріарха Єрусалимського (638-344)

    _______________________________________________ Святитель Софроній, Патріарх Єрусалимський, народився в Дамаску. З юних років він відрізнявся благочестям і любов'ю до наук. Особливо він досяг успіху в філософії, за що його стали називати Премудрим. Але майбутній святитель шукав вищої мудрості в монастирях, в розмовах з пустельниками. Він прибув до Єрусалиму, до обителі святого Феодосія, і там зблизився з ієромонахом Іоанном Мосхом. Він став його духовним сином і перебував у нього в послуху. Праведники разом подорожували по монастирях, записували житія і повчання подвизалися в них. З цих записів пізніше склалася їх знаменита книга "Лимонарій" або "Луг духовний", яку високо оцінив Сьомий Вселенський Собор.                                                        

        Рятуючись від спустошливих набігів персів, святі Іван та Софроній залишили Палестину і віддалилися до Антіохії, а звідти до Єгипту. У Єгипті святий Софроній тяжко занедужав. У той час він і вирішив стати ченцем і прийняв постриг від преподобного Іоанна Мосха. Після одужання святого Софронія вони обидва вирішили залишитися в Александрії. Там їх з любов'ю прийняв святий Патріарх Іван Милостивий (пам'ять 12 листопада), якому вони надали велику допомогу в боротьбі проти монофелітів. В Александрії у святого Софронія захворіли очі, і він звернувся з молитвою і вірою до святих безсрібників Кіра і Іоанна (пам'ять 31 січня) і в церкві, присвяченій їм, отримав зцілення. На знак подяки святий Софроній написав житіє святих цілителів-безсрібників.

         Коли варвари стали загрожувати Александрії, святий Патріарх Іоанн у супроводі святих Софронія та Іоанна попрямував до Константинополя, але по дорозі помер. Святі Іоанн і Софроній з одинадцятьма іншими ченцями вирушили до Риму. У Римі преподобний Іоанн помер (+ 622). Тіло його було перевезено святим Софронієм до Єрусалиму, і поховано в обителі святого Феодосія.
    У 628 році з перського полону повернувся Єрусалимський Патріарх Захарій (609 - 633). Після його смерті протягом двох років патріарший престол займав святий Модест (633 - 634; пам'ять 18 грудня), а після смерті святителя Модеста Патріархом був обраний святий Софроній. Святитель Софроній багато попрацював на благо Єрусалимської Церкви як її Предстоятель (634 - 644).                                     

         Наприкінці життя святитель Софроній зі своєю паствою пережив дворічну облогу Єрусалиму магометанами. Виснажені голодом християни погодилися нарешті відкрити міські ворота з умовою, що противник пощадить святині. Однак ця умова не була виконана, і святий Патріарх Софроній помер у глибокій скорботі за осквернення християнських святинь.           

          До нас дійшли твори патріарха Софронія з догматики, а також "Пояснення на Літургію", Житіє преподобної Марії Єгипетської (пам'ять 1 квітня), близько 950 тропарів, стихири від Великодня до Вознесіння. Ще будучи ієромонахом, святий Софроній переглянув і виправив "Устав" монастиря преподобного Сави Освяченого (пам'ять 5 грудня). "Трипіснеці" святителя на Святу Чотиридесятницю входять і до складу сучасної Тріоді.

          День пам’яті – 24 березня

          Підготував Тарас Левицький

     

     

  • 7 квітня / БЛАГОВІЩЕННЯ БОГОРОДИЦІ

    7 квітня / БЛАГОВІЩЕННЯ БОГОРОДИЦІ

    _________________________________________________________________________________       Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!       

         Дивну й славну подію згадує нині Свята Церква. Церква Христова урочисто святкує початок, основу нашого спасіння – втілення Бога Слова від Пресвятої Діви Mарії. Подія ця настільки урочиста, що й дні посту як дні журби не зменшують її величі.         

         Свято Благовіщення має надзвичайно велике значення, бо від нього починається Новий Завіт, починається наше спасіння. На ту благу вість чекало небо, чекала земля, чекали душі праведних, що жили раніше. З цим днем сповнилася Божа обітниця послати Спасителя, бо цього дня «Слово стало тілом, і оселилося між нами».            

         Саме в цей день, понад 2000 років тому, Божий посланець Архангел Гавриїл приніс Діві Mарії з Назарету вістку, що Вона за Божою волею стане Mатір’ю Божого Сина, Спасителя світу.

        Святкування Благовіщення почалося у Східній Церкві наприкінці IV або на початку V ст. Іператор Mаврикій (582-602) робить це свято загальнообов’язковим у цілій Римській імперії. В перших століттях це свято вважалося Господнім, як на Сході, так і на Заході. На це вказують його первинні назви, такі як «Христове Зачаття», «Благовіщення про Христа», «Початок Відкуплення», «Благовіщення», «Благовіщення Ангела Mарії», «День Привітання», «День або Свято Благовіщення». Тільки в VІІ ст. затверджується сьогоднішня назва для всієї Східної Церкви: Благовіщення Пресвятої Богородиці.   

          На святкування 7 квітня (25 березня за старим стилем) вплинуло свято Христового Різдва, що настає рівно за дев’ять місяців після Благовіщення. При тому існувало старовинне побожне передання, що в цей день збігаються дати втілення Божого Сина і Його смерть на хресті. Олександрійська Пасхальна Хроніка 624 р., а також Константинопільська Пасхальна Хроніка початку VІІ ст. згадують про це святкування саме в день  7 квітня (25 березня).                 

         Господь, засновник царства благодаті, щоб улаштувати храм Святого Духа, обрав парость зі славного Давидового дому – Пресвяту Діву Mарію. Вихована в Єрусалимському храмі під керівництвом  Духа Божого, Свята Діва була заручена з праведним старцем Йосифом з Назарету. Укладом свого життя Свята Діва обрала смирення, поміркованість, піст, молитву, самотність.

         Наближалась урочиста хвилина, на яку чекали покоління. Свята Діва схилилась над книгою, читаючи пророцтво Ісаї про народження Спасителя Світу: «Ось Діва в утробі  зачне і народить Сина і дадуть Йому ім’я Еммануїл». І ось перед Нею з’явився Архангел Гавриїл і промовив до Неї своїм безтілесним голосом таке привітання: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою! Благословенна Ти між жінками». Mарію збентежили такі слова. Але світлоносний вісник сказав Їй: «Не бійся, Mаріє, тому що Ти знайшла благодать у Бога. І от зачнеш в утробі, і породиш Сина, і даси Йому ім’я Ісус. Він  величний буде і Сином Вишнього назветься, і Господь Бог дасть Йому престол Давида. Зрозуміла Діва слова  Ангела, але, усвідомлюючи своє дівоцтво, запитала його: «Як же станеться це, коли я мужа не знаю?» Ангел відповів їй, що все це здійсниться силою Всемогутнього Бога: «Дух Святий зійде на Тебе і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим…» І відійшов від Неї ангел (Лк. 1, 30-38). Пресвята Діва Mарія, що сподобилася благодаті Божої, з покорою прийняла цю вістку, сказавши: «Я - раба Господня, нехай буде Mені за словом твоїм». Ці слова Пресвятої Діви мають сакраментальне значення. Без них, тобто без згоди Пресвятої Діви Mарії, наше спасіння не відбулось би.               

         Так звершилось таємне втілення Бога-Слова; таким чином Діва стала Mатір’ю, а Mати залишилась Дівою.             

         Кожне церковне свято несе нам духовну радість. Ця радість найбільш помітна в храмі Божому під час  богослужінь та молитов. Свято Благовіщення – це свято нашого серця, бо воно несе звістку про найдорожче для нас – про наше спасіння.         

         Отож, у цей день, коли вибір Пресвятої Богородиці, ЇЇ «так» стало спасінням для всього роду людського, намагаймося і ми у своєму щоденному житті сказати «так» Божій волі – і цим вчинком зможемо освятити себе та навколишній світ. А перед своїми духовними очима завжди маймо образ Христа Спасителя, нашого Божественного Вчителя, що навчив нас правдивого смирення, того смирення за яке Пречиста Діва Mарія сподобилась нині благої і радісної вістки від Архангела.

         Звертаймося зі щирими молитвами до Богородиці, щоб оберігала нас від гріха гордині та щоб допомагала і нам бути покірними у всьому волі Божій.          

         З молитвою на устах: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» віддаймо все своє земне життя в Її пречисті руки, під Її омофор, бо Вона надія наша в небі і заступниця в потребі.

         Підготував священик Богдан Манчур

     

     

  • 19 квітня / Життя Святителя Євтихія, архиєпископа Константинопольського (582)

    19 квітня / Життя Святителя Євтихія, архиєпископа Константинопольського (582)


        Святитель Євтихій, архієпископ Константинопольський, народився в  с. Божествене у Фригійській області. Його батько, Олександр, був військовим, а мати Синесія, була дочкою священика Ісихія. Святий Євтихій отримав початкову освіту і християнське виховання від свого дідуся – священика. Одного разу, під час дитячої гри, хлопчик написав своє ім'я із титулом Патріарха і цим неначе прорік своє майбутнє служіння. У віці 12 років він був відправлений до Константинополя, щоб отримати  освіту. Юнак успішно вивчав науки і зрозумів, що людська мудрість - ніщо, порівняно із вченням Божественного Одкровення. І вирішив посвятити себе  чернецтву. Святий Євтихій подався  в один із амасійських монастирів і прийняв в монаший постриг. За строгий спосіб монашого життя був поставлений священноархимандритом усіх амасійських монастирів, а у 552 році возведений на  Патріарший престіл.

         Коли за благовірного царя Юстиніана (527-565) готувалося скликання V Вселенського Собору, митрополит Амасійський був хворий, і замість себе відправив на Собор святого Євтихія. У Константинополі, постарівший у своїх роках,  Патріарх святий Міна (536-552, пам'ять 25 серпня), побачивши Євтихія, прорік що саме він буде після нього Патріархом. Після смерті святого Патріарха Міни, апостол Петро явився у видінні імператору Юстиніану і вказавши рукою на Євтихія, сказав: "Нехай він буде поставлений вам єпископом".

         На початку патріаршого служіння святого Євтихія був скликаний V Вселенський Собор (553), на якому отці засудили єресі що виникли і піддали їх анафемі. Однак через кілька років в Церкві виникла нова єресь, автортодокетів, які вчили, що тіло Христове перед Хресною смертю і Воскресінням було нетлінне і не відчувало страждань.

         Святий Євтихій сміло спростував цю єресь, але сам імператор Юстиніан, маючи схильність до цієї єресі, вилив свій гнів на святителя. По наказу імператора воїни захопили святителя в храмі, зірвали з нього патріарше облачення і насильно відправили в Амасійський монастир (в 565 році).

        Св. Євтихій покірно переніс вигнання, перебував у монастирі в пості і молитві, і звершив багато чудес і зцілень.

       Так, за його молитвами, у жінки благочестивого чоловіка Андрогіпа, в якої раніше народжувалися лише мертві немовлята,  народилися і досягли зрілого віку два сина. Два глухонімих хлопчика, отримали дар слуху і мови; дві дитини, які важко хворіли, видужали. Святитель зцілив ракову хворобу на руці художника. Другого художника святитель зцілив, помазавши його хвору руку єлеєм і перехрестивши її. Св. Євтихій зціляв не тільки тілесні, але й душевні захворювання: вигнав із немовлятка дівчинки біса, який не допускав її до Святого Причастя; вигнав біса із юнака, який втік із монастиря (після цього юнак повертається у монастир); зцілив прокаженого п’яницю,  який, очистившись від прокази, перестав пити.

        Під час нападу персів на Амасію і загального розорення жителів, по вказівці Святителя із монастирських  комор давали зерно голодуючим, при чому запаси зерна, за молитвами святителя, не зменшувались.

       Св. Євтихій отримав від Бога дар пророкування: тaк, він назвав імена двох імператорів - приємників Юстиніана – Юстина  (565-578) і Тиверія (578-582).

        Після смерті святого патріарха Іоана Схоластика,  святий Євтихій,  у 577 році, після 12-річного вигнання, повернувся на кафедру і знову почав мудро керувати своєю паствою.

        Через чотири з половиною роки після повернення на Патріарший престіл, Святитель Євтихій у Фомину неділю 582 року зібрав весь клір, благословив і в спокої відійшов до Господа.

        День пам'яті - 19 квітня

        Підготував священик Тарас Солук

     

  • 1-ша неділя Великого посту / Торжество Православія

    1-ша неділя Великого посту / Торжество Православія

    _________________________________________________________________________________    Торжество Православ’я – свято що святкується церквою в першу неділю Великого посту. На грецькій мові свято називається: «Κυριάκε τής Ορθοδοξιας», що у дослівному перекладі означає «владування правомислія». Воно було встановлене в IX ст., в пам`ять остаточної перемоги над ворогами православ`я – іконоборцями.

         Вчення про шанування ікон, засноване на Святому Писанні і затверджене звичаєм перших християн, до VIII ст. залишалося недоторканним. Але єресь іконоборства, що з`явилася у Візантії, поширилася по багатьох країнах. Церква  піддалася гонінню, більшому ніж від язичників. Понад 100 років лилися сльози і невинна кров істинно православних, які боролися за право зображувати на іконах Господа Нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, а також молитися перед іконами. Їх запроторювали  у в`язниці, піддавали мукам і навіть багатьох страчували. Ікони та мощі святих нищились. 

          Після VII Вселенського Собору (787 р.), на якому було підтверджено необхідність шанування ікон, настало послаблення гонінь, але тільки в середині IX ст. відбулася остаточна перемога над цією єрессю, було звільнено з темниць  ув`язнених іконо шанувальників. 

         Мефодій, вибраний Патріархом Константинопольським, встановив тоді ж особливе святкове богослужіння. У першу неділю Великого посту  843 р. відбулося урочисте богослужіння  в Софійському соборі у Константинополі, де й вперше православні християни відслужили  особливий чин, який назвали Торжеством  Православ`я.

         У XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Служба являє собою торжество Церкви над усіма єресями і розколами, які коли-небудь виникали. У ній стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, а й усі догмати і постанови семи Вселенських Соборів.  

        Це свято являється натхненням для християн в часі постового подвигу, оскільки на іконах зображуються не тільки Господь Ісус Христос й Пресвята Богородиця, але й інші святі угодники Божі, котрі своїм побожним християнським життям прославили Бога, були гнані, мучені але встояли у вірі. І кожен з нас з їх життя має брати приклад стійкості, мужності та любові до Божої істини.

    Підготував священик Михайло Садовський

     

  • 2-а неділя Великого посту / Життя Святителя Григорія Палами

    2-а неділя Великого посту / Життя Святителя Григорія Палами

    ________________________________________________________________________________  

       Святитель Григорій Палама, архиєпископ Фессалонітський. У другу неділю Великого Посту Церква вшановує пам’ять свт. Григорія Палами, архиєпископа Фессалонітського. Святитель Григорій Палама, архиєпископ Фессалонітський, народився в 1296 році в Малій Азії. Під час турецького нашестя сім'я переселилася до Константинополя і знайшла притулок при дворі Андроника II Палеолога (1282 - 1328). Батько святого Григорія займав високу посаду при імператорові, але незабаром помер, і сам Андроник взяв участь у вихованні і освіті хлопця.

        Володіючи прекрасними здібностями і великою старанністю, Григорій без зусиль освоїв всі предмети, які складали повний курс тогочасної вищої освіти. Імператор хотів, щоб хлопець присвятив себе державній діяльності, але Григорій, ледве досягнувши 20 років, віддалився на Святу Гору Афон в 1316 році (за іншими відомостями, в 1318) і став послушником в монастирі Ватопед, де під керівництвом старця, преподобного Никодима Ватопедського (пам'ять 11 липня), прийняв постриження і почав шлях подвижництва.

        Через рік йому явився у видінні святий євангелист Іоан Богослов і обіцяв своє духовне заступництво. Мати Григорія разом з його сестрами також прийняла чернецтво. Після смерті старця Никодима чернець Григорій проходив восьмирічний молитовний подвиг під керівництвом старця Никифора, а після смерті останнього перейшов у Лавру преподобного Афанасія. Тут він прислуговував за трапезою, а потім став співати в церковному хорі. Але через три роки (1321), прагнучи до вищих ступенів духовної досконалості, він поселився в невеликій усамітненій обителі Глосії. Настоятель цієї обителі почав вчити юнака зосередженій духовній молитві (ісихазму), яка поступово розроблялася і засвоювалася ченцями, починаючи з великих пустельників IV століття, Евагрія Понтійського і преподобного Макарія Єгипетського (пам'ять 19 січня).

        Афонські монахи-ісихасти, творячи чисту молитву, досягали бачення Божественного світла. За час перебування в Глосії майбутній святитель повністю пройнявся духом ісихазма і прийняв його для себе за основу життя. У 1326 році, через загрози нападу турків, він разом з братією перебрався в Солунь (Фессалоніки), де й був рукопокладений в сан священика. Свої обов'язки пресвітера святий Григорій поєднував з життям самітника: п'ять днів на тиждень проводив в безмовності і молитві, і лише в суботу і неділю він виходив до людей - здійснював богослужіння і виголошував проповіді. Іноді він відвідував богословські збори міської молоді на чолі з майбутнім Патріархом Ісидором.

         Повертаючись якось з Константинополя, він побачив поблизу Солуні містечко Верії, зручне для усамітненого життя. Незабаром він зібрав тут невелику громаду ченців-самітників і керував нею протягом 5 років. У 1331 році святитель віддалився на Афон і усамітнився в скиті святого Савви, поблизу Лаври преподобного Афанасія. У 1333 році він був призначений ігуменом Есфігменського монастиря в північній частині Святої Гори. У 1336 році святитель повернувся в скит святого Савви, де зайнявся богословськими працями, яких не залишав вже до кінця життя.

         А тим часом в 30-их роках XIV століття в житті Східної Церкви наближалися події, які поставили святителя Григорія в ряд найбільш значних вселенських апологетів Православ'я і принесли йому визнання великого вчителя ісихазма. Близько 1330 року до Константинополя з Калабрії приїхав вчений чернець Варлаам. Автор трактатів по логіці і астрономії, умілий оратор, він отримав кафедру в столичному університеті і почав тлумачити твори Діонісія Ареопагіта (пам'ять 3 жовтня), апофатичне богослів'я якого було визнане і Східною і Західною Церквами. Незабаром Варлаам поїхав на Афон, познайомився там з духовним життям ісихастів і, на підставі догмату про незбагненність природи Божої, оголосив ісихазм єрессю. Подорожуючи з Афона в Солунь, звідти до Константинополя і потім знову в Солунь, Варлаам вступав в суперечки з ченцями і намагався довести тварність Фаворського світла. Святитель Григорій письмово виклав свої богословські доводи. Так з'явилися "Тріади в захист святих ісихастів" (1338). До 1340 року афонські подвижники разом зі святителем склали відповідь на твердження Варлаама - так званий "Святогорський томос".

        На Константинопольському Соборі в 1341 році в храмі Святої Софії відбулася суперечка святителя Григорія Палами з Варлаамом, яка була зосереджена на природі Фаворського світла. 27 травня 1341 року Собор прийняв положення святителя Григорія Палами. Вчення Варлаама було засуджене як єресь, а сам він віддалився в Калабрію. Але суперечки між паламітами і варлаамітами були не закінчені. До прихильників Варлаама належали його учень, болгарський чернець Акиндін, і Патріарх Іоан XIV (1341 - 1347); до них схилявся і Андроник III Палеолог (1328 - 1341). Акиндін виступив з трактатами, в яких проголошував святителя Григорія і афонських ченців винуватцями церковної смути. Святитель написав вичерпне спростування домислів Акиндіна. Тоді Патріарх відлучив святителя від Церкви (1344) і ув’язнив його. У 1347 році, коли Іоана XIV на патріаршому престолі змінив Ісидор (1347 - 1349), святитель Григорій Палама був виправданий і рукоположений в сан архиєпископа Солунського.

         У 1351 році Влахернський Собор урочисто засвідчив православність його вчення. Але солуняни прийняли святителя Григорія не відразу, він вимушений був жити в різних місцях. Під час однієї з його поїздок до Константинополя візантійська галера потрапила до рук турків. Святителя Григорія протягом року продавали в різних містах як полоненого, але і тоді він невтомно продовжував проповідь християнської віри. Лише за три роки до своєї смерті він повернувся в Солунь.

        14 листопада 1359 року святитель Григорій Палама віддав душу Богові. У 1368 році він був канонізований на Константинопольському Соборі за Патріарха Філофея (1354 - 1355, 1362 - 1376), який описав житіє святителя.

         Підготував священик Тарас Бецель

     

  • 4-а неділя Великого посту / Життя преподобного Іоана Ліствичника

    4-а неділя Великого посту / Життя преподобного Іоана Ліствичника

     _________________________________________________________________________________ 

         Прп. Іоанн Ліствичник народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії.  В шістнадцять років отрок Іоанн пішов в монастир на горі Синай, відомій за старозавітними оповіданнями. Наставником і керівником преподобного Іоанна, як говориться про це в «Оповідях про святих мужів Синайських», був авва Мартирій. Після чотирьох років перебування на Синаї святий Іоанн Ліствичник був пострижений Мартирієм в інока. Один з присутніх при постриженні, авва Стратигій в цей же день, передбачив, що він стане великим світилом  світу, що і дійсно збулося. Протягом 19-ти років преподобний Іоанн трудився в послуху своєму духовному наставнику. Після смерті авви Мартирія преподобний Іоанн вибрав усамітнене життя, віддалившись в безлюдне місце Фолу, де провів 40 років в подвигу безмовності, поста, молитви і сліз покаяння.

        Про спосіб життя преподобного Іоанна відомо, що харчувався він тим, що не заборонялося уставом постового життя, і в міру. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більш того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб безперестанним неспанням не погубити розуму. "Я не постив надмірно, - говорить він сам про себе, - і не вдавався до посиленого нічного пильнування, не лежав на землі, але упокорювався.., і Господь скоро спас мене".     

       Обдарований гострим, проникливим розумом, навчений глибоким духовним досвідом, він з любов'ю повчав тих, хто приходив до нього, ведучи їх до спасіння. Деякі з недоброзичливців Іоанна, через заздрість, називали його марнословом і не правдомовцем, називали пихатим, натомість преподобний Іоанн наклав на себе подвиг мовчання, щоб не подавати приводу для засудження, і мовчав протягом року. Заздрісники усвідомили свою помилку і самі звернулися до подвижника з проханням не позбавляти їх духовної користі у співбесіді.  

        Приховуючи свої подвиги від людей, преподобний Іоанн іноді усамітнювався в печері. Але слава про його святість розповсюдилася далеко за межі місця перебування, і до нього невпинно приходили відвідувачі, які жадали почути слово повчання. У віці 75-ти років, після сорокалітнього подвижництва, преподобний був поставлений ігуменом Синайської обителі. Близько чотирьох років управляв преподобний Іоанн Ліствичник святою обителлю Синая. Господь наділив преподобного до кінця його життя благодатними дарами прозорливості і чудотворіння.

         Під час управління монастирем на прохання святого Іоанна, ігумена Раїфського монастиря була написана відома "Ліствиця". Знаючи про мудрість і духовні дарування преподобного Іоанна, Раїфський ігумен від імені всіх ченців своєї обителі просив написати для них керівництво для духовного вдосконалення. Преподобний Іоанн, який відрізнявся смиренністю та скромною про себе думкою, спочатку зніяковів, але потім через послух приступив до виконання прохання Раїфських ченців. Своє творіння преподобний назвав "Ліствицею". Мета цього творіння - навчити, що досягнення спасіння вимагає від людини нелегкої самопожертви і посилених подвигів. «Ліствиця», вирізняється глибоким духовним досвідом, з яким поєднане глибоке знання Священного Письма. Твір Іоанна написаний простою мовою, але в водночас чистою і живою. Через це «Ліствиця» прп. Іоанна завжди була настільною книгою для ченців і повчальною для кожного хто цікавився нею.

          Підготував священик Михайло Садовський

     

  • 5-а неділя Великого посту / Життя преподобної Марії Єгипетської

    5-а неділя Великого посту / Життя преподобної Марії Єгипетської

       _______________________________________________________________________________

         Преподобна Марія Єгипетська народилася 344 р. в Єгипті. У віці 12 років Марія втекла з батьківського дому до Александрії, де віддалася нестримній розпусті, чим заслужила ганебну популярність. Сенс життя вона вбачала у любодіянні, а сила похоті була настільки великою, що вона, навіть, не брала платні за розпусту, а на життя заробляла пряжею. Так пройшло 17 років. Здавалося, що будь-яка надія на порятунок грішниці втрачена, але Господь не відвернув від неї Свого милосердя.

        Одного разу Марія побачила, що багато людей іде до моря, вона  запитала одного зустрічного, куди поспішають ці люди? Той відповів, що вони йдуть до Єрусалима на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста, яке скоро буде. Вона не маючи чим заплатити  все ж пішла на корабель, де за платню віддавала своє тіло.

        Прибувши до Єрусалима протягом всіх днів до свята чинила як і раніше, і навіть гірше. Вона не тільки не задовольнялася юнаками, що були  на кораблі, але збирала на розпусту ще й місцевих жителів і мандрівників. Нарешті, настало свято Воздвиження Чесного Хреста. Побачивши, що рано-вранці всі, один за одним, йдуть до церкви,  Марія теж відправилася з ними, увійшовши зі всіма в притвор і, коли настала година святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, вона  спробувала з народом пройти в церкву. Всі безперешкодно входили, а Марії Божественна сила не дозволила переступити поріг церкви. Після декількох безуспішних  спроб вона подумала, яка провина не дозволяє їй бачити животворче древо Хреста Господнього. Світло спасенного розуму, правда Божа, що освітлює душевні очі, торкнулася її серця і вказала, що мерзота її діл забороняє їй увійти до церкви. Тоді вона  стала гірко плакати. Піднявши очі,  побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці, почала ревно і довго молитися.

        Підбадьорена вірою і переконанням у милосердя Богородиці, Марія  рушила з того місця, де молилася, і змішалася з  новим натовпом тих, хто входив у церкву. Цього разу вона безперешкодно увійшла всередину святої церкви і сподобилася бачити Животворче Древо, пізнала таємниці Божі, зрозуміла, що Бог не відкине того, хто кається. Впавши на землю, вона поклонилася Чесному Хресту і поцілувала його з тремтінням. Вийшовши з церкви, вона знову підійшла до Ікони Пресвятої Богородиці і звернулася до Неї з благанням вказати їй шлях до покаяння.

        І тут вона почула як би далекий голос: “Іди за Йордан, там знайдеш спокій для душі твоєї”. Марія негайно вирушила в дорогу, дісталася до річки Йордан, відправилася на другий берег і віддалилася в глибину Йорданської пустелі, де прожила 47 років, харчуючись одним коріннями.

        Перші 17 років її долали  безумні пристрасті  і вона боролася з ними як з лютими звірами. Зазнаючи холод і голод вона згадувала їжу і вино, до яких звикла в Єгипті, веселі пісні, які співала колись, але найбільше свої  блудні помисли. Марія благала Пресвяту Богородицю  позбавити її від них, падала ниць на землю і не вставала до тих пір  поки в її душі не здійснювалося покаяння. Через 17 років спокуси її залишили – настали роки зосередженого і відчуженого спокою. За всі роки перебування в пустелі Марія не зустріла, ані людини, ані звіра. Тоді Бог вирішив явити світу незвичайний подвиг грішниці, що покаялася.

         Її в пустелі зустрів старець Зосима, інок сусіднього монастиря, утікаючи сюди для аскетичних подвигів.  До цього часу весь одяг на Марії зотлів, і старець дав її свій старий одяг. Подвижниця розповіла йому про своє ганебне життя, попросивши нікому про неї не розповідати, поки вона не упокоїться і прийти до неї через рік на Великий Четвер зі Святими Дарами, щоб вона могла причаститися. На наступний рік, виконуючи прохання Марії, старець Зосима взяв Святі Дари і відправився до Йордану. На іншому березі він побачив Марію, яка підійшовши до річки, осінила воду хрестом і спокійно пішла по ній. З благоговійним трепетом дивився старець на святу, що йде по воді. Вийшовши на берег, Марія схилилася перед старцем і попросила його благословення. Потім свята попросила прочитати Символ віри і молитву Господню. Після закінчення молитви, вона причастилася Пречистих і Животворчих Христових Таїн. Потім попросила Зосиму виконати останнє її прохання: прийти через рік на те саме місце, де він зустрів її вперше.

         Через рік старець відправився на те місце, але зустрів її там вже спочилою. Вона лежала на землі, склавши руки, як на молитві, і звернувши обличчя  на схід. Поруч з нею на піску було написано: “Отець Зосима, поховаєш тіло смиренної Марії, яка померла 1 квітня. Поверни прах прахові.”            

          Зі сльозами і молитвами старець поховав велику подвижницю Марію і повернувся до обителі. Прийшовши в монастир, він нічого не приховував про те, що бачив і чув: розповів усім ченцям про преподобну Марію. Всі дивувалися величі Божій і вирішили зі страхом, вірою і любов'ю шанувати пам'ять преподобної і святкувати день її кончини.

         Преподобна Марія Єгипетська – одна з найбільш великих  святих за всю історію християнства. Не багато подвижників удостоєні честі семиденного поминання в покаяний час Великого посту перед Великоднем. І серед них тільки одна жінка – Преподобна Марія.

        Доля Марії Єгипетської – один з самих глибоких прикладів покаяння і одночасно нагадування про невичерпну любов Бога до людини.

        Пам'ять преподобної Марії Єгипетської Церква завжди згадує в п'яту неділю Великого посту. Віддамо ж і ми славу Богові, Царю вічному, і нехай подасть Він нам Свою милість у День Судний ради Ісуса Христа, Господа нашого, Якому належить всяка слава, честь, держава і поклоніння з Отцем і Пресвятим і Животворчим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

        Підготував Володимир Огаль

     

  • 13 травня / Життя святого апостола Якова Заведеєвого (44)

    13 травня / Життя святого апостола Якова Заведеєвого (44)

         ______________________________________________________

       13 травня, Свята Церква вшановує пам’ять апостола Якова Заведеєва. Святий апостол Яків був сином рибалки Зеведея та Соломії, доньки Йосифа Обручника, старшим братом святого Іоанна Богослова.

         Проходячи біля озера Галілейського, Христос побачив рибалок, які займаються своєю справою. В човні одного з них, Симона-Петра, Господь здійснив чудо: у закинуті сіті зловилась велика кількість риби, тоді як цілу ніч перед цим рибалки даремно трудилися. Після цього Господь велів Петру та Андрію слідувати за Ним. Побачивши неподалік інших двох братів, Якова та Іоанна, в човні разом з Зеведеєм, їхнім батьком, Господь закликав і їх обох. Вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з іншими рибалками, одразу ж пішли за Христом. З цього часу обидва брати вже не відлучалися від Господа. Обидва вони були прилічені до лику 12 апостолів.

        Яків та Іван, як більш всіх пройняті палкою ревністю, одержали від Господа найменування «Воанергес», що означає «сини грому». Святі брати з полум'яною ревністю любили Господа. Христос йшов до Єрусалиму. Прямий, найближчий шлях лежав через Самарію. Але в першому ж самарянському селищі не захотіли прийняти Христа. Ревна любов Якова та Іоанна до Вчителя свого не винесла такої образи Христу. «Господи! - Вигукнули вони. - Хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і знищив їх, як це зробив і Ілля?..» Але Господь з докором зупинив їх.

        Яків Заведеєв був свідком багатьох важливих подій земного життя Ісуса Христа. Він бачив преображення Ісуса Христа на Фаворі, зцілення тещі Петра, воскресіння дочки Аіра. Яків був зі всіма апостолами під час тайної Вечері і в саду Гефсиманському, коли Господь, в душевних стражданнях, молився до Бога Отця.

         Після зішестя Святого Духа на апостолів в день П'ятидесятниці, святий апостол Яків проповідував Євангеліє в різних країнах. Коли потім він повернувся в Єрусалим, то був страшний, як грім небесний, для невіруючих юдеїв. Святий Яків виправдав своєю діяльністю назву «сина грому», дане йому Господом при обранні в апостоли. Нічого не боячись, сміливо і відкрито Яків проповідував про Христа, що Він - Спаситель світу. Він обеззброював Божественним писанням фарисеїв і книжників у суперечках з ними і разом суворо викривав і докоряв їм за невіру та твердосердя.

         Юдеї були не в змозі протистояти апостольським словом і за гроші найняли філософа-волхва Гермогена, щоб той вступив в диспут з апостолом і спростував його доводи про Христа, як про Месію. Волхв послав до святого апостола свого учня Філіта, але той увірував в Господа Ісуса Христа. Незабаром і сам Гермоген переконався в силі Божій, спалив свої магічні книги, прийняв святе Хрещення і став ревним служителем Христовим.

         Бачачи силу чудес і вчення св. апостола Якова, невіруючі іудеї розгорілися великою ненавістю і злобою на християн. Вони переконали царя Ірода Агріппу схопити апостола Якова та засудити його на смерть. Святий Яків, спокійно вислухавши смертний вирок, продовжував свідчити про Христа. Один з донощиків на апостола по імені Йосія був вражений мужністю святого Якова. Він повірив у істину слів про пришестя Христа Месії. Коли апостола повели на страту, Йосія упав до його ніг, покаявся в своєму гріху і благав про прощення. Апостол обійняв, поцілував його і сказав: «Мир тобі і прощення». Йосія сповідав всенародно віру в Христа і йому було відтято голову разом зі святим Яковом в Єрусалимі.

        Після усікновення голови святого Якова учні його взяли його чесне тіло і віднесли, за одкровенням Божим, в Іспанію, у місто Сантьяго-де-Компостела, де і досі відбуваються чудеса та зцілення від мощей святого апостола, котрі до сих пір знаходяться в кафедральному соборі святого Якова.

          Яків – перший серед апостолів помер за Ісуса Христа, мученик Церкви, чия пролита кров стає свідченням ворожнечі зла проти Церкви і Істини. Але, як через півтора століття скаже Тертуліан, «кров мучеників - насіння християнства». Віра, яка більша і прекрасніша, ніж жага земного життя, все більше і більше поширювалася по землі і є шляхом до пізнання Істини.

          День пам’яті – 13 травня

          Підготувала Леся Потапчук

     

     

  • 18 травня / Життя Святого Преподобного Іова, ігумена Почаївського (1551)

    18 травня / Життя Святого Преподобного Іова, ігумена Почаївського (1551)

         _______________________________________________________________________________   У тяжкий час переслідувань православної церкви з боку католицької Речі Посполитої на Волині й Галичині засвітився "блискучий світильник невгасимий" - преподобний Іов, ревний молитвеник й оборонець українського православ'я.

         Преподобний Іов, ігумен Почаївський народився близько 1551 року в с. Угорники на Покутті в Галичині (cучасна Коломийщина) в сім'ї дрібних православних шляхтичів Івана та Агафії Залізо. При хрещенні хлопчик отримав ім'я Іван. Визначальний вплив на малого Івана мало високоморальне християнське життя в батьківському домі та досить раннє читання душекорисних книг. Із раннього дитинства в нього сформувався нахил до подвижницького життя. Так, вже у десятирічному віці Іван Залізо приходить у Преображенський Угорницький монастир послушником, а в дванадцять років приймає чернецтво з іменем Іов.

       Молодий чернець стає аскетом, завжди перебуваючи в молитві, суворо постячись та уподібнюючи своє подвижницьке життя багатостраждальному біблійному Іову.

        Згодом, проти своєї волі, але з волі ігумена, Іов удостоївся сану священства. Коли ж Іову повнилося тридцять років, приблизно 1581 р., він приймає схиму - "великий ангельський образ" - на честь пророка Іоанна Предтечі Господнього. Цим іменем він називав себе до своєї кончини.

        Життя Іова у великій схимі було сповнене християнських чеснот: він ще більше постився, одягався в просту одежу й жив, наслідуючи в усьому пустельне життя свого небесного заступника Івана Предтечу.

        Преподобний Іов подвоїв свою ревність до подвижництва й ім'я його стало відоме не лише в Галичині, а й по всій Україні та навіть у Польщі. Дійшла вона й до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав у той час сили для зміцнення Православної Церкви. За великим його проханням, у 1584 році з Угорницької обителі Преподобного Іова було переведено в Дубенський Хрестовоздвиженський монастир (сучасна Рівненська обл.). Згодом дубенські ченці обрали Іова своїм ігуменом і в цьому сані преподобний подвизався там близько двадцяти років.

      Це був дуже важкий час для Українського Православ'я - саме запроваджувалась й розповсюджувалась Берестейська унія. Преподобний Іов постійно знаходив для себе надійну опору в особі Благовірного князя Костянтина Острозького, який навіть за межами своїх володінь оберігав Православ'я. За часи перебування у Дубно Преподобний Іов приділяв велику увагу розповсюдженню духовних книг, шляхом їх переписування, яким займалось духовне братство, що було створене при монастирі.

        На початку XVII сторіччя настає час, коли преподобний Іов вирішив здійснити давній свій намір - віддатися усамітненню і молитвам як простий чернець у тихому та спокійному місці.

        Прибувши в Почаївський монастир, він викопав невеличку печеру, у якій можна було б самотньо молитися. Духовний спочинок і молитва зміцнювали Іова, проте не усамітнення в тихому місці, а турботне життя судилося Преподобному в Почаєві. З пустельницького монастиря він перетворив його в спільножитловий.

       Згодом ченці, побачивши в Преподобному великого подвижника, обрали його своїм ігуменом. Близько півстоліття Іов Почаївський керував цією святою обителлю. Він укріпив і згуртував братію та організував правдиве спільне життя. Власними силами він засадив навколо монастиря великий сад, викопав два ставки та глибоку криницю. Преподобний також займався й літературною діяльністю, перекладаючи твори Святих отців та укладаючи повчання. Під час його ігуменства в монастирі запрацювала власна друкарня. У 1649 р. був зведений кам'яний Собор Пресвятої Трійці на пожертви благочестивої та побожної родини - Федора та Єви Домашевських.

        Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов'ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то, не докоряючи йому, сам допоміг закинути на плечі мішок, лишень нагадав йому про заповіді Божі й Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав до ніг Святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу, але Почаївський ігумен зберіг таємницю.

       У 1628 році Преподобний Іов брав участь у роботі Церковного Собору в Києві, скликаного Київським Митрополитом Іовом Борецьким, який одноголосно засудив унію і постановив твердо триматися Православної віри й не відступати від неї. Під діяннями Собору є і його підпис.

        За свої усердні молитви подвижник удостоївся видіння Пресвятої Богородиці. Одного разу, учень Святого Досифей побачив, як надзвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час його молитви, і протягом двох годин це світло з глибини печери висвітлювало протилежну стіну церкви.

        Незважаючи на таку подвижницьку та молитовну працю, Господь благословив довгим століттям Свого Угодника. Іов Почаївський прожив рівно сто років, передбачивши день своєї кончини. 10 листопада (28 жовтня) 1651 року, відслуживши Божественну літургію, подякувавши і попрощавшись із братією, Преподобний Іов мирно відійшов до Господа.

        Через вісім років після своєї кончини Іов з'явився Київському Митрополитові Діонісію і сказав, що Бог бажає "прославити його мощі". У той же день Митрополит відправився у Почаївський монастир й тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Преподобного Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі Святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді Митрополит взяв нетлінні останки Преподобного та з честю переніс їх у храм. Було це 10 вересня (28 серпня) 1659 року.

       У 1721 р. Почаївським монастирем заволоділи уніати. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ до мощів преподобного для віруючих закрили. Проте через 20 років чудеса преподобного змусили їх допустити до них віруючих.

        З 1831 р. монастир знову став православним. Мощі преподобного були знову урочисто відкриті, а Почаївський монастир оголошений Лаврою.

       На свято знайдення мощей преподобного Іова - 10 вересня (28 серпня) до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам'ять великого подвижника та борця за Православ'я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

       Чи можна забувати про такі прояви сили Божої? - Ні. Але не тільки пам'ятати, а й життям наслідувати приклад святості і вірності Богу. Ось в чому виявляється нерушима сила любові, що єднає минулі покоління і сучасність у Христі Ісусі, Господі нашому.

       Пам'ять Преподобного вшановується також і 10 листопада - день блаженної кончини, 10 вересня - день знайдення мощей Святого і 19 травня - день пам'яті праведного Іова.

       Підготував Юрій Гринда

     

  • 21 травня / Життя Святого апостола і євангелиста Іоана Богослова (98-117)

    21 травня / Життя Святого апостола і євангелиста Іоана Богослова (98-117)

        __________________________________________________      21 травня і 9 жовтня Православна Церква вшановує пам'ять апостола і євангелиста Іоана Богослова (поч. ІІ). Святий апостол і євангеліст Іоан Богослов був сином Зеведея і Саломії - дочки святого Йосифа Обручника. Одночасно зі своїм старшим братом Яковом він був покликаний Господом нашим Ісусом Христом до числа Своїх учнів на Генісаретському озері. Залишивши свого батька, обидва брати пішли за Господом. Після свого покликання апостол не розлучався з Господом і був одним з трьох учнів, яких Господь особливо наблизив до Себе.

        Святий Іоан Богослов був присутній при воскресінні Господом дочки Яіра і Преображення Господнього на горі Фавор. Під час Таємної Вечері він сидів при столі поруч з Господом і за знаком апостола Петра, припавши до грудей Спасителя, запитав про ім’я зрадника. Апостол Іоан йшов вслід за Господом, коли Його, зв’язаного, вели з Гефсиманського саду на суд беззаконних первосвящеників Анни і Каяфи, він же перебував у архієрейському дворі при допитах свого Божественного Вчителя і невідступно слідував за Ним Хресним шляхом, засмучений всім серцем. Біля підніжжя Хреста він плакав разом з Божою Матір’ю і почув звернені до Неї з висоти Хреста слова розп’ятого Господа: “Жінко, ось син твій” і до нього: “Ось Мати твоя” (Ін. 19, 26, 27).

         З того часу апостол Іоан, як люблячий син, дбав про Пресвяту Діву Марію і служив Їй до Її Успіння, нікуди не відлучаючись з Єрусалиму.

          Після Успіння Божої Матері апостол Іоан, за жеребом, що випав йому, вирушив у Ефесу та інших Малоазійських міст для проповіді Євангелія, взявши з собою свого учня Прохора. Вони вирушили в дорогу на кораблі, який потонув під час сильної бурі. Всі мандрівники були викинуті на суходіл, лише апостол Іоан перебував у морській безодні. Прохор гірко ридав, втративши свого духовного отця і наставника, і пішов до Ефесу сам. На чотирнадцятий день шляху він стояв на березі моря і побачив, що хвиля викинула на берег людину. Підійшовши до нього, він впізнав апостола Іоана, якого Господь зберігав живим чотирнадцять днів у морській глибині. Вчитель і учень відбули в Ефес, де апостол Іоан невпинно проповідував поганам про Христа. Його проповідь супроводжувалася численними і великими чудами, так що кількість тих, хто увірували збільшувалася з кожним днем.

          В цей час почалося гоніння на християн імператора Нерона (56 - 68). Апостола Іоана відвели на суд в Рим. За сповідання віри в Господа Ісуса Христа апостол Іоан був засуджений до смерті, але Господь зберіг Свого обранця. Апостол випив дану йому чашу зі смертельною отрутою і лишився живим, потім вийшов неушкодженим з котла з киплячим олією, у який був кинутий за наказом мучителя. Після цього апостола Іоана заслали в ув’язнення на острів Патмос, де він прожив багато років. Дорогою до місця заслання апостол Іоан здійснив багато чудес. На острові Патмос проповідь, що супроводжувалася чудесами, привернула до нього всіх мешканців острова, яких апостол Іоан просвітив світлом Євангелія.

         Апостол Іоан пішов зі своїм учнем Прохором на пустельну гору, де наклав на себе триденний піст. Під час молитви апостола гора захиталася, загримів грім. Прохор у страху впав на землю. Апостол Іоан підняв його і наказав записувати те, що він буде говорити. “Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!” (Одкр. 1:8), - звіщав Дух Божий через святого апостола.

        Так близько 67 року була написана Книга Об’явлення (Апокаліпсис) святого апостола Іоана Богослова. У цій книзі розкриті таємниці Церкви та кінця світу.

         Після тривалого заслання апостол Іоан отримав свободу і повернувся в Ефес, де продовжував свою діяльність, навчаючи християн остерігатися лжеучителів, та їх лжевчень. Близько 95 року апостол Іоан написав в Ефесі Євангеліє. Він закликав усіх християн любити Господа, і один одного і цим сповнити заповіді Христові.

         Апостолом любові називає Церква Іоана, бо він постійно навчав, що без любові людина не може наблизитися до Бога.

         Святий апостол Іоан помер у віці ста з лишком років. Він набагато пережив всіх решту очевидців Господа, довго залишаючись єдиним живим свідком земного шляху Спасителя. Коли настав час відходу апостола Іоана до Бога, він вийшов за межі Ефесу з сімома своїми учнями і наказав приготувати для себе в землі хрестоподібну могилу, в яку ліг, сказавши учням, щоб вони засипали його землею. Учні з плачем цілували свого улюбленого наставника, але, не наважуючись не послухатися, виконали його наказ. Вони закрили обличчя святого платом і закопали могилу.

        Дізнавшись про це, решта учнів апостола прийшли до місця його поховання та розкопали могилу, але нічого в ній не знайшли. Щороку з могили святого апостола Іоана 8-го травня виступав тонкий порох, який вірні збирали і уздоровлювалися ним від хвороб. Тому Церква святкує пам’ять святого апостола Іоана Богослова, крім 21 травня, 9 жовтня, ще й 8 травня.

     

        Підготував священик Олег Малетич

     

     

  • 23 травня / Життя Святого апостола Симона Зилота (І)

    23 травня / Життя Святого апостола Симона Зилота (І)

      _________________________________________________   Святий апостол Симон Зилот походив із Кани Галілейської.  Згідно з переказами, він був одним зі зведених братів Господа Ісуса Христа по батькові Йосипу Обручнику. Його ім'я кілька разів згадується в Новому Завіті, але не більше того. Останнє про його життя і подвиги - виключно усний переказ.  Перше чудо, яке створив Спаситель, - перетворення води в вино, відбулося в будинку Симона: під час бенкету для гостей не вистачило вина. Тоді Господь, на прохання Діви Марії, перетворив воду на вино.

        Вражений дивом, Симон всім серцем і душею повірив у Господа Ісуса як обіцяного Месію і, все залишивши, пішов за Ним, ставши одним з Його 12-ти учеників.  Симон отримав найменування "Зилота", тобто «Ревнитель».  Після зішестя Святого Духа на апостолів Святий апостол Симон проповідував вчення Христове в Юдеї, Єгипті, Лівії (в тому числі в Киринеї) і навіть в Мавританії (крайній захід африканського континенту). Це ті країни, про які говорять як православні, так і католики. А ось далі починаються розбіжності, серед інших країн, називається Великобританія і т.д. Свій апостольський шлях закінчив мученицькою смертю за Христа.

         Святий апостоле Симоне, моли Бога за нас!!!

         День пам’ять – 23 травня

         Підготував священик Михайло Садовський

     

     

  • 24 травня / Життя Святих рівноапостольних Кирила (869) і Мефодія (885), вчителів Слов'янських

    24 травня / Життя Святих рівноапостольних Кирила (869) і Мефодія (885), вчителів Слов'янських

    _________________________________________________________________________________

        Кирило і Мефодій – слов’янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов’янської азбуки, перші перекладачі богослужбових книг на слов’янську мову, брати, День пам’яті яких наша Церква вшановує 24 травня.

         Святі рівноапостольні Кирило і Мефодій були синами одного знатного воєводи, слов’янина-болгарина, який жив у Солуні (Македонія).
         
          Старший з братів Мефодій (це його чернече ім’я) народився приблизно у 815 році, відзначався великими здібностями, навчався в Солуні і Царгороді. За прикладом батька готувався до військової служби і праці в державній адміністрації. Вплив батька і друзів, а також особисті здібності й відвага дали йому змогу одержати відповідальну посаду префекта однієї із слов’янських провінцій Візантійської імперії. На цій посаді він пробув десять років, отже, за цей час майбутній просвітитель слов’ян мав можливість добре вивчити слов’янську мову, ближче придивитися і пізнати життя, звичаї та побут підлеглих йому слов’ян. Проте не до душі були для Мефодія влада, багатство і слава. Він відмовився від своєї посади правителя провінції, зрікся почестей і звання, залишив світ і пішов у монастир, де прийняв чернечий постриг.
          Наймолодшим серед семи дітей Льва був Костянтин, який потім одержав чернече ім’я Кирило. Народився наприкінці 826 або на початку 827 року. Серед своїх однолітків відзначався жвавою вдачею і незвичайними здібностями. Про його особливий талант та великі успіхи в навчанні стало відомо при дворі, і хлопця взяли до придворної академії, де він виховувався і навчався разом з імператорським сином і майбутнім володарем імперії Михаїлом. У цій школі Костянтина всі полюбили. Охочий до науки, він свої здібності поєднував з великою наполегливістю в праці та швидко й успішно засвоював знання з усіх галузей як світської, так і церковної тогочасної науки. Особливо любив філософію і богослов’я. Легко давалися йому різні мови. Вів життя чесне і морально чисте. Десь коло 847 року Костянтин успішно закінчив навчання. Йому обіцяли і готували високі чини, намовляли одружитися з вродливою, знатного роду і багатою дівчиною. Але все це не приваблювало його. Він потайки відцурався світу, пішов у монастир і там прийняв чернечий постриг і священний сан (на болгарських іконах він зображується як ієромонах). Через шість місяців ледве знайшли його й умовили вернутись у столицю, щоб бути світильником не під спудом, а на свічнику. Якийсь час Костянтин-Кирило був бібліотекарем при соборі Св. Софії, одночасно виконуючи обов’язки секретаря Царгородського патріарха. Потім доручили йому викладати філософію в придворній академії. За велику мудрість і успішне викладання науки Кирила прозвали філософом, і ця назва збереглася за ним у всіх слов'янських і латинських старих документах. Правдивість цього титулу Кирило довів усім своїм дальшим життям.
          Повернувшись у Царгород, Кирило відмовився від покладених на нього обов’язків і пішов у монастир до свого брата Мефодія і розділив із ним подвиг чернецтва, там з ним провадив подвижницьке життя в пості, молитві й читанні Слова Божого.
          Святі брати, що змолоду були розійшлися, тепер у силі віку знов зустрілися у самотньому монастирі, щоб уже не розлучатись, а бути завжди разом і в ревній праці над власним внутрішнім зростанням, і в євангельській проповіді серед різних слов’янських племен та народів, аж поки смерть Кирила в Римі не розлучила їх знову.
          Монастир, де перебували брати, був наче міжнародним осередком чернецтва. Тут можна довідатися, як серед різних народів поширюється віра Христова їх рідною мовою, як вони моляться та читають священні книги цією мовою. Ці спостереження і розмови збагачували, поглиблювали знання святих братів і наводили їх на думку перекласти Слово Боже на слов’янську мову та ширити серед слов’ян християнську віру.
          Кирило і Мефодій перебували в монастирі на малоазійському Олімпі приблизно до 860 року, коли до імператора Михаїла прибули посли хазарського кагана (князя) з проханням прислати до них мужа мудрого для ознайомлення хазар з християнським ученням. Жереб знову випав на Костянтина. Тепер він вирушив у подорож разом із братом Мефодієм. Припливши на кораблі до Херсонеса, вони зупинилися в місті, де проповідував святий апостол Андрій Первозванний. Святі брати знайшли в морі мощі святого Климента, папи Римського і частину взяли їх з собою.
          В Херсонесі св. Кирило знайшов Євангеліє і Псалтир «руськими письмени писано», а також зустрів чоловіка, який розмовляв «руською» мовою. Зацікавився  св. Кирило тою мовою, вивчив її і незабаром почав нею говорити й читати, так що «мнози ся ему дивляху, Бога хвалящє». Можливо, ця зустріч і знайомство з Євангелієм і Псалтирем, «руською» мовою писаними, остаточно переконали св. Кирила в необхідності перекласти Святе Письмо на слов’янську мову.
          З Херсонеса Кирило і Мефодій вирушили до хазар, де прожили досить довго в постійних бесідах з хазарами, євреями і сарацинами. І ніхто з них не зміг заперечити мудрих і переконливих доводів св. Кирила. Розум, здібності й освіта його сяяли тут у всій своїй силі.
          Через Херсон святі вчителі щасливо вернулися до Константинополя. Імператор, патріарх і народ зустріли їх з великою радістю. Хотіли їх поставити єпископами, але вони відмовилися від високого сану. Умовили тільки Мефодія бути ігуменом монастиря, який звався Поліхрон, а Кирило залишився жити при церкві Святих апостолів.
          Вістка про апостольську ревність Кирила і Мефодія, про їх досвід у проповіді Євангелія, про їх знання чужих мов, особливо слов’янської, розійшлася далеко за межі грецької держави. Недовго довелось відпочивати святим братам після повернення від хазар. Десь у 862 році до царгородського імператора Михаїла прибули посли від моравського князя Ростислава з проханням прислати їм таких учителів, які зрозумілою мовою роз’яснили б їм істини християнської віри. Хоч моравські слов’яни вже прийняли хрещення, але в серці й житті своєму вони все ще лишались язичниками, бо віру Христову серед них ширили німецькі священики, які проповідували німецькою мовою, а богослужіння відправляли латинською. Ні тої, ні другої мови місцеве населення не розуміло, а тому й не могло належно засвоїти основи християнського життя і віровчення.
          Імператор покликав до себе св. Кирила, розповів йому про посольство моравського князя і просив, щоб він разом зі своїм братом Мефодієм потрудився знов для слави Божої та спасіння ближніх. Хоча Кирило був виснажений недавньою подорожжю до хазар і взагалі був слабкого здоров’я, проте згодився піти на проповідь серед слов’ян. «Буде однак,- зазначав він,- нелегко проповідувати, бо ж вони не мають ще відповідних знаків, ані книг своєю мовою». І святі брати почали старанно готуватися до нової благовісницької подорожі і праці.  Коли свв. Кирило і.Мефодій прибули на Моравію, князь Ростислав і весь народ привітали своїх нових апостолів з великою шаною і радістю. З того часу для Моравії, а також для всіх слов’янських народів розпочався новий період в історії їх Церкви і культури.
          Ці два великі мужі були правдивими апостолами любові Христової до всіх народів, вони несли із собою святу віру, євангельське вчення, для слов’янських народів вони несли світло Христового вчення їх рідною мовою, несли для них азбуку і книги, написані їхньою мовою, і готові були цілком присвятити себе для добра, щастя і спасіння погорджувалих тоді слов’ян.
          Ревно трудились святі брати і з любов’ю насаджували віру Христову серед слов’ян, проповідували Слово Боже і відправляли богослужіння зрозумілою, слов’янською мовою, відкривали школи, навчали дітей, готували майбутніх пастирів та своїх наступників у церковній праці. Для своєї школи вони складали підручники, працювали далі над перекладами різних книг на слов’янську мову. Навчали живим словом та прикладом власного життя.
          Майже три роки з половиною тривала апостольська діяльність святих братів у Моравії. За той час їхні учні зробили великі успіхи в навчанні та в християнському житті. Наближався час висвяти їх на священиків. Кирило і Мефодій вибрались у подорож до Риму, тому що серед частини богословів Західної Церкви склалася думка, що хвала Богові може виголошуватись лише на трьох мовах, на яких був зроблений напис на Хресті Господньому: єврейській, грецькій і латинській. Кирило і Мефодій сподівались знайти підтримку в Римі проти німецького духівництва.                                
         По дорозі до Риму вони відвідали ще одну слов’янську країну – Паннонію. Тут, в Блатнограді, брати навчали слов'ян книжковій справі та богослужінню на слов'янській мові.

         Ще до прибуття свв. братів до Риму папа Николай помер. Його наступник Адріан II (867 - 872) зустрів їх з великими почестями, тим більше, що Кирило й Мефодій принесли із собою мощі св. Климента, папи Римського. Папа визнав віру свв. братів істинною, перекладені ними на слов’янську мову книги схвалив, затвердив і освятив на престолі в церкві Пресвятої Богородиці і навіть дозволив братам за тими перекладами відправляти слов’янською мовою в римських церквах. Учні свв. братів були рукоположені на священиків. Противників слов’янського богослужіння і проповіді папа осудив, назвав їх пилатниками, а їхнє вчення триязичною єрессю. Так Господь утішив свв. апостолів слов’ян, які невинно страждали від своїх противників. Для Кирила це була остання земна втіха за всі його подвиги. Він був взагалі слабосилим, а далека подорож до Риму ще більше виснажила і стомила. Тут прийняв схиму і через декілька місяців помер.

         Це сталося 14 лютого 869 р., на 42 році життя. Перед смертю просив брата Мефодія, щоб той не залишав розпочатої ними справи, щоб далі ревно трудився в апостольстві серед слов’ян. Поховали Кирила в Римі, в церкві св. Климента, і незабаром після смерті почали там його шанувати як святого.
          Передчасно відійшов у вічність великий трудівник на ниві Христовій, богослов, філософ. Тепер весь тягар апостольської праці ліг на плечі св. Мефодія. Виконуючи останню волю свого брата, він десь у першій половині 869 року повернувся назад у Паннонію. Тут князь Коцел радо прийняв його і впросив папу висвятити Мефодія на архієпископа Паннонського. Восени 869 року вернувся до Риму, взявши з собою двадцять молодих кандидатів духовного стану. В Римі Мефодій отримав єпископську хіротонію і разом з нововисвяченими молодими пастирями повернувся до Коцела, як архієпископ Паннонський і Моравський.

          Через деякий час, залишивши у Паннонії кількох своїх священиків, Мефодій вирушив до Моравії. Тут на нього чекала велика праця серед дуже несприятливих обставин і великі страждання. Проти нього знову піднялося німецьке духовенство. Мефодія через їхні інтриги та підступи схопили, вислали в Швабію і кинули до в’язниці, де пробув два роки. Там над ним нелюдськи знущалися, і тільки тоді, коли моравський князь Святополк вигнав німців із слов’янських земель, папа Іоанн VIII (872 - 882), бажаючи догодити слов’янам, на початку 873 року наказав звільнити Мефодія, а ворогів його покарати.
          Мефодій з ревністю апостола поширював християнство у Моравії, дбаючи про моральну чистоту віруючого народу. Але його знов обвинуватили в єресі, і наприкінці 879 чи на початку 880 року святитель мусив утретє йти до Риму виправдовуватись. Очищений від усіх закидів, Мефодій, як архієпископ усіх слов’янських земель з правом поставляти нових єпископів вернувся до Моравії. Тепер майже всі слов’янські племена слухали слов’янське богослужіння і читали св. Письмо рідною мовою. З рук самого Мефодія прийняли хрещення чехи разом зі своїм князем Боривоєм. Широко й далеко сягала Моравська єпархія, якою правив св. Мефодій, аж до волинських рік Бугу та Стиру.
          Історія засвідчує, що ще у перші часи слов’янської історії, коли свв. рівноапостольні брати Кирило і Мефодій почали посилати із Моравії проповідників у сусідні країни, то разом із цим вони посилали таких у Сілезію, Польщу і сусідню Русь, а це значить, на древню Волинь, яка граничить із Польщею. І дійсно, в акті (десь коло 973р.) про приєднання моравського архієпископства до празького, східні кордони першого вказуються по ріках Бугу і Зтиру (Стиру), які протікають по Волинській землі.
          У 882 році Мефодій відвідав Царгород, де провів колись найкращі роки своєї молодості. Імператор і патріарх з радістю зустрічали цього найбільшого тоді благовісника і архіпастиря. Повернувшись до Моравії, Мефодій закінчив перекладати на слов’янську мову Біблію, Патерик і Номоканон. Багато турбот вимагало від нього управління величезною, належно ще не впорядкованою єпархією. Він працював як учитель, вихователь і письменник. Євангельське вчення, як і брат Кирило, проповідував безустанно, живо і доступно.

           Двадцять чотири роки трудився св. Мефодій на апостольській ниві серед слов’ян. Велика праця, хвилювання, подорожі, переслідування та ув’язнення підірвали врешті здоров’я архієпископа, і він 6 квітня 885 р. на 70 році життя тихо відійшов до Господа. На похорон його прибуло дуже багато народу. Оплакували свого апостола і архіпастиря всі: чоловіки і жінки, свої і чужі, бо ж він «для всіх був усім», щоб урятувати їх (1 Кор. 9, 22).

           Святі апостоли слов’ян належать до найвидатніших постатей в історії Церкви і до найбільших наших святих. Тому Православна Церква протягом століть шанувала і завжди буде з вдячністю шанувати їх як своїх великих просвітителів, рівноапостольних учителів, подвижників і прославлених угодників Божих.
        Церква називає святих рівноапостольних Кирила і Мефодія «священною двоїцею, просвітителями нашими, які виточили нам джерело Богопізнання». Праця святих братів – це ще один доказ того, що всі народи повинні сповідувати віру в Господа Ісуса Христа рідною мовою, і мова кожного народу є священна і угодна Богові.

           Підготував священик Богдан Манчур

     

  • ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

    ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

    ________________________________________________________________________________

       Вознесіння Господнє — це одне з дванадцяти свят, присвячених ключовим подіям євангельської історії. Це перехідне свято: його дата залежить від дати святкування Великодня.

        Ісус з’являвся Своїм учням протягом сорока днів після Свого Воскресіння. Він розповідав їм про Царство Боже та про те, що Йому необхідно було знести Свої муки. Коли одного разу Він був з ними, то промовив: «Ось я пошлю обітницю Отця Мого на вас; всі ж зоставайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитесь силою з неба» (Лук. XXIV, 49).
       Вознесіння Господнє святкується Святою Церквою на сороковий день після Світлої неділі, у четвер шостого тижня після Пасхи.

       У Євангеліях Марка і Луки містяться лише короткі відомості про цю велику подію, якою завершується земне життя Господа Ісуса Христа.

       Про це детальніше описано в Діяннях святих Апостолів: зустрівшись з Апостолами, Ісус Христос звелів, щоб вони не йшли з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої. Іоанн бо водою хрестив, ви ж охрещені будете Духом Святим через кілька тих днів!

        А вони, зібравшись, питали Його: «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеве?» А Він їм відказав: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі і в усій Юдеї та в Самарії та аж до останнього краю землі». І, прорікши це, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його з-перед їхніх очей…

        А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі у білій одежі стали біля них й сказали: «Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо» (Діян. І. 4 - 11).

       Тоді учні повернулись до Єрусалима, де перебували в молитві з Матір’ю Божою та жінками-мироносицями. В євангеліста Марка сказано, що Господь, вознісшись на небо, сів по Божій правиці, тобто на найпочесніше місце.

        Свято Вознесіння вважається великим двунадесятим святом. Віддання буває в п’ятницю сьомого тижня після Пасхи.

      До кінця IV століття Вознесіння Господнє і П’ятидесятниця були, по суті, єдиним святом, святкування Вознесіння Господнього і П’ятидесятниці не розділяли. П’ятидесятницю відзначали не один день в році — це був цілий період церковного календаря. Тертуліан називав його «laetissimum spatium» — радісний період. У IV столітті П’ятидесятниця остаточно оформилася не тільки як особливий період після Пасхи, але і як святковий день (43-е прав. Ельвірского Собору (300 р.). Коли П’ятидесятниця стала самостійним святом, окремо стали відзначати і Вознесіння. Перші згадки про це можна зустріти у святителя Григорія Нісського і в антіохійських проповідях святителя Іоанна Златоуста. Свято триває десять днів: один день передсвята, що співпадає з відданням Великодня, і вісім днів віддання свята. Віддання свята припадає на  наступну за святом п`ятницю сьомого тижня після Великодня.

       Від першого дня Пасхи до віддання Вознесіння Господнього облачення священнослужителів — білого кольору.

      У ікон, що зображують Вознесіння Господнє, є чітка іконографія, якої дотримуються всі іконописці. На іконі свята зображуються всі дванадцять апостолів, між якими — в центрі — Богородиця. Апостоли або стоять, або стали на коліна. Христос возноситься в хмарі, оточений ангелами. На деяких іконах є цікава деталь — на Оливній горі, звідки Спаситель зійшов на небеса, відображений слід від Його ноги.

        У день Вознесіння наш Господь Ісус Христос наставляє все людство — і кожного з нас. І робить це через своїх учнів — апостолів. Саме вони стали свідками того, як Спаситель вознісся на небо через сорок днів після свого Воскресіння. Коли Господь, упродовж сорока днів являється своїм учням після Хреста і Воскресіння, Він, тим самим, зміцнює їх віру, дає їм опору, надію на майбутнє Царство Небесне. А Вознесінням Господь ніби ставить крапку в справі домобудівництва нашого спасіння. Він, як Людина, у своїй людській тілесності, підноситься на Небо. Таким чином, Його подвиг спокути закінчується — людина повертається на Небо! Господь, ніби ставить крапку, але не залишає апостолів, а значить і всіх нас, наодинці. Христос каже: якщо ми серцем приймемо Вознесіння, Він пошле Духа Святого, Який розрадить нас. Ця розрада — у святі П’ятидесятниці, яке Церква відзначає через кілька днів після Вознесіння.

        Свято Вознесіння звеличили своїми проповідями святий Іоан Золотоуст, святий Григорій Ніcський, святий Епіфан Кіпрський, Лев Великий та інші. У IV ст. цариця Єлена побудувала храм на честь цієї події на місці Христового Вознесіння.

        Святий Іоан Золотоуст у своїй проповіді на Вознесіння казав: «Сьогодні людський рід повністю примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити на землі, — вознесені на небо. Сьогодні стаємо наступниками небесного царства, ми, що не варті й земного, — виходимо на небо і успадковуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима».

       У шостому члені Символу віри говориться про те, що Ісус Христос з пречистою Своєю плоттю вознісся на небо і сів праворуч Бога Отця.
      Господь Ісус Христос вознісся на небеса людською природою Своєю (плоттю і душею), а Божеством Своїм Він завжди перебував з Отцем.

      "Сидить праворуч Отця" означає: з правого боку, на першому місці, у славі. Цими словами сказано, що людська душа і тіло Ісуса Христа прийняли таку славу, яку має Христос по Своєму Божеству.

        Своїм Вознесінням Господь наш Ісус Христос з'єднав земне з небесним і прославив нашу людську природу, піднісши її на престіл Божий; і показав нам, що й наша вітчизна на небі, у Царстві Божому, яке відкрите тепер для всіх істинно віруючих у Нього.

       "Переможцеві дам сісти зі Мною на престолі Моїм, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його", – каже Господь (Апок. 3, 21).

     

        Підготував Тарас Левицький

     

  • 28 червня / Життя святого пророка Амоса (VIII ст.)

    28 червня / Життя святого пророка Амоса (VIII ст.)

         ______________________________________________________

      28 червня, Свята Церква молитовно вшановує пам'ять святого пророка Амоса, одного із 12 малих пророків, сучасника пророків Ісаї та Осії.

         Святий пророк Амос, уродженець міста Текої, що було в землі Іудиній, недалеко від Віфлеєма, походив із сім’ї незнатної і небагатої. Дні свої він проводив, пасучи отари і живився зібраними плодами сикомори. Підрізанням сикомор, яке прискорювало їх дозрівання, займалися зазвичай батраки. Таким чином, майбутній пророк проводив свої дні на самоті в пустелі і за роботою в приміських садах.

        Амос був начитаний у священних книгах, мав широкий кругозір; йому була добре знайома ситуація в Ізраїлі та сусідніх країнах. В цьому-то стані він і був покликаний Господом до пророчого служіння. Господь повелів йому покинути землю Іудину і йти в землю Ізраїлеву, щоб там пророчою проповіддю навертати до покаяння людей, розбещених ідолопоклонством.

          Слід зазначити, що після смерті Соломона (954 р. до Р. Х.) Єровоам (953–931 рр. до Р. Х.) разом з десятьма колінами ізраїльськими відокремився від сина Соломона – Ровоама (954–937 рр. до Р. Х.), який царював у Єрусалимі. З колін, що відділилися, утворилося окреме царство Ізраїльське, першим царем якого і був Єровоам. З часів цього Єровоама ізраїльтяни, відпавши від істинного богошанування, стали поклонятися ідолам. Єровоам намагався зміцнити свою владу над ізраїльтянами і побоювався, що вони, ходячи на свята до Єрусалима в храм, можуть скинути й убити його; приєднавшись знову до Юдейського царя, він зробив двох золотих тельців – бо знав схильність своїх підданих до ідолопоклонництва, ще предки їхні, прийшовши з Єгипту через Червоне море в пустелю, вилили собі із золота тільця. Зробивши цих золотих тельців, Єровоам одного з них поставив у Дані, другого у Вефилі – містах своєї області. Разом з тим він повелів ізраїльтянам не ходити до Єрусалима, а поклонятися і приносити жертви золотим тільцям, здійснюючи на їх честь урочисті святкування, при цьому він казав народу: “Ось боги твої, Ізраїлю, які вивели тебе з землі Єгипетської”.

          Так розбестив Єровоам ізраїльтян. І хоч Господь посилав ізраїльтянам Своїх святих пророків для їх викриття і навернення на вірний шлях, але лише деякі виправлялися і поверталися до істинного Бога, а дехто з них поклонявся й істинному Богові, і золотим тельцям одночасно. Серед пророків, посланих Господом, був святий Амос. Своє пророче служіння святий Амос проходив у дні царя юдейського Озії (809–758 рр. до Р. Х.), столицею якого був Єрусалим, і царя Ізраїльського Єровоама, столиця якого знаходилася в Самарії. Але це не той Єровоам, який, відокремившись від скіпетра Іудиного, зробив золотих тельців, а інший, який правив пізніше. Втім, він, подібно до свого тезоіменного попередника, був ідолопоклонником і служив золотим тельцям.

         Святий Амос почав пророкувати в дні цих царів, за два роки до сильного землетрусу в Палестині, причина якого, за повідомленнями стародавніх письменників, була наступна. Цар Юдейський Озія, прозваний Азарією, через свою гордість наважився увійти до святилища храму і принести в жертву фіміам на кадильному вівтарі за чином священицьким. Коли ж священики почали противитися цьому, він почав погрожувати їм смертю, і в той самий час почався страшний землетрус у Єрусалимі і по всій Палестині, причому зруйнувалося не лише багато будівель, але навіть і деякі гори зрушилися зі своїх місць, а дах храму дав тріщину вгорі, і через неї на обличчя царя впав сонячний промінь. Одразу ж після цього чоло царя й увесь він покрився проказою. Так Господь не потерпів насилля над Своїм вівтарем і безчестя, нанесеного Його священикам.

         У своїх пророчих промовах, докладно викладених в його книзі, святий Амос погрожував страшними бісами, що мають прийти від Бога не тільки на Ізраїль, але і на навколишні країни, міста і народи: Сирію, філістимлян, Тир, Ідумею, аммонитян і моавитян, особливо ж на ізраїльтян, бо вони, після пізнання Бога, від Нього відвернулися. Господь не так сильно гнівався через гріхи язичників, які не знають Його, як через гріхи людей, які пізнали Його і Його благодіянням насолоджувалися. Які тільки благодіяння не посилав Господь невдячному ізраїльському народу?! Звільнив від рабства в Єгипті, провів через море, як по сухому, послав у вигляді дощу голодним у пустелі манну, виточив спраглим з каменя воду, вигнав перед ними народи і ввів їх у землю обітовану, багату на мед і молоко. Вони ж на честь золотих ідолів, створених у вигляді тільців, звершували урочисті святкування, вигукуючи: “Ось боги твої, Ізраїль!”

         Ці свята відзначалися з особливою урочистістю і найчастіше у Вефілі, на високій горі, де стояв золотий телець. Тому сюди святий Амос приходив найчастіше і, підвищивши голос до народу, страшив його майбутніми карами Божими, благав і умовляв залишити безбожжя, але мало хто слухав пророка. Був тоді у Вефілі жрець, який служив згаданому тельцю. Побачивши, що пророк Божий Амос хулить ідола, глумиться над жертвами, що приносяться тельцю, і відвертає людей від скверних святкувань, вказуючи на грізний Суд Божий над тими, хто поклонявся, – жрець обмовляв його перед царем Ізраїлевим Єровоамом. “Амос, – говорив він, – підбурює проти тебе дім Ізраїлів. Земля не може терпіти всіх слів його, бо так говорить Амос: “від меча помре Єровоам, а Ізраїль неодмінно буде відведений у полон із землі своєї”.

        Таким доносом жрець Амасія хотів викликати гнів царя проти пророка Амоса, але цар мало зважав на слова жерця: хоч і ідолопоклонник, він усе ж таки шанував пророка Божого і не хотів йому досаджати. Жрець, переконавшись, що він не може налаштувати царя проти чоловіка Божого, сам почав силоміць проганяти його: неодноразово він бив святого Амоса і відганяв від Вефіля, забороняючи приходити на свята на честь золотого тельця і відвертати народ від святкових жертв та веселості. Святий же пророк нехтував заборонами жерця і ранами, отриманими від нього. Він знову приходив у Вефіль і звертався до народу з пророчим повчальним словом та умовляннями, і знову жрець хапав його і бив. Одного разу лукавий жрець благально сказав святому Амосу: “Провидцю! Іди в землю Іуди; там їж хліб і там пророкуй, а у Вефілі більше не пророкуй, бо він – святиня царя і дім царський”.

         І відповів Амос Амасії:

        – Я – не пророк і не син пророка, я був пастухом, збирав сикомори. Але Господь узяв мене від овець і сказав мені: “Йди, пророкуй народу моєму Ізраїлевому”. Тепер вислухай слово Господнє. Ти говориш: “Не пророкуй Ізраїлю і не промовляй слів на дім Ісааків”. “За це, – говорить Господь, – прийдуть ассирійці в землю Ізраїлеву, полонять і спустошать її, зруйнують міста її і візьмуть місто це. Тоді перед твоїми очима безсоромні воїни осквернять блудом дружину твою, бо і ти сприяв омані Ізраїля перед всевидящими очима Божими і навчав людей цих звершувати нечисті справи у скверному храмі золотого тельця, твого бога. Сини і дочки твої помруть перед тобою, уражені зброєю, і сам ти помреш у землі язичницькій. Ізраїль же відведуть у полон із землі його”.

           Ці слова святого Амоса дуже розгнівали жерця, і він кинувся нещадно бити пророка Божого. Нарешті син жерця, лютий Озія в гніві ударив з усієї сили святого Амоса між брів важкою ломакою і смертельно поранив його. Але він не помер миттєво: ледве живого його відвезли в землю Іудину, де після кількох днів він і помер на батьківщині, в місті Текої. Тут же його поховали поряд з батьками. Хто бажає побачити пророцтва святого Амоса, може знайти їх у його книзі. Ми ж Бога, Який його напоумив, славимо нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

         Підготував священик Богдан Манчур

     

  • 7 липня / Різдво Іоана Хрестителя

    7 липня / Різдво Іоана Хрестителя

    __________________________________________________   7 липня – церква святкує Різдво чесного славного Пророка, Предтечи й Хрестителя Господнього Іоана.

        Про Святого Пророка Іоана віщував пророк Ісайя, що він прийде приготувати дорогу грядущому Господу Спасителю. За свідченням святого євангеліста Луки, народження Пророка і Хрестителя Іоана було сприйнято всіма близькими людьми з радістю і надією на спасіння, що наближається.       

        Святий Іоан перевищував всіх пророків, патріархів, перевищував всякого народженого від жінки. Хтось може сказати: «Якщо Іоан більше за всіх народжених жінками, то він більший за Спасителя?. Ні, Іоан є сином жінки, а Спаситель – сином Діви», - взиває до нас із глибини віків блаженний Августин. Сам Господь Ісус Христос говорить про Іоана Предтечу так: «Істинно кажу вам: не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя...» (Мф. ХІ, 11).

        Батько святого Іоана Хрестителя – священик Захарія, мати – праведна Єлисавета, що походила з роду Аарона й була родичкою Діви Марії, матері Ісуса. Родина жила поблизу Хеврона (у Нагорній країні), на південь від Єрусалима. Вони досягли старості, але не мали дітей, так як Єлисавета була неплідна. Одного разу святий Захарія здійснював богослужіння в Єрусалимському храмі і побачив Архангела Гавриїла, що стояв праворуч кадильного жертівника. Він звістив, що у Захарія народиться син, який буде провісником очікуваного Старозавітною Церквою Спасителя - Месії. Захарія зніяковів, на нього напав страх. Він засумнівався, що в старості можливо мати сина, і просив знамення. Воно було дано йому, будучи одночасно і покаранням за невір'я: Захарія був вражений німотою до часу виконання слів Архангела.

        Свята Єлисавета зачала, і, боячись глузування з пізньої вагітності, таїлась п'ять місяців, поки її не відвідала Преблагословенна Діва Марія, щоб розділити Свою і її радість. Єлисавета, сповнившись Святого Духа, перша привітала Діву Марію як Матір Божу. Разом з нею Пресвяту Діву Марію, і Сина Божого, що воплотився в ній, вітав і святий Іоан, ще перебував в утробі матері своєї, праведної Єлисавети.

        Настав час, і свята Єлисавета народила сина, всі родичі і друзі раділи разом з нею. На восьмий день за законом Мойсеєвим звершилось його обрізання. Мати назвала його Іоаном. Всі були здивовані, тому що ніхто з їхнього роду не носив цього імені. Коли запитали про це Захарію, він попросив дощечку і написав на ній: "Іоан імення йому" - і негайно узи, що зв'язували його уста, розв'язалися, і святий Захарія, сповнившись Духа Святого, прославив Бога і вимовив пророчі слова про Месію, що явився в світ, та про свого сина Іоана - Предтечу Господнього.

        Після Різдва Господа нашого Ісуса Христа і поклоніння пастирів і волхвів безбожний цар Ірод наказав побити всіх немовлят. Почувши про це, свята Єлисавета втекла зі своїм сином в пустелю і ховалася в печері. Святий Захарія, як священик, знаходився в Єрусалимі і виконував своє священиче служіння у храмі. Ірод послав до нього воїнів з наказом відкрити місцеперебування немовляти Іоана і його матері. Захарія відповів, що це йому невідомо, і був убитий прямо в храмі. Праведна Єлисавета із сином продовжувала жити в пустелі і там померла. Ангел охороняв отрока Іоана, котрий перебував у пустелі до того часу, як вийшов на проповідь про покаяння і сам сподобився хрестити Господа, що прийшов у цей  світ.

        Покаяння і віра в очікуваного Месію були головним предметом його проповіді, а хрещення водою служило знаком віри і покаяння. І до нього приходили жителі Єрусалиму, всієї Іудеї, і Йорданської країни, хрестилися від нього в Йордані, сповідаючи свої гріхи. Але наступає радісний історичний момент - приходить із Назарета до Іоана Сам Господь Ісус Христос. «Це мені потрібне хрещення від Тебе», - говорить Предтеча Спасителю. І підкоряючись словам Владики, святий Іоан допускає Його і своєю правицею торкається голови Господньої. Хрещення Христа cупроводжувалося дивом - сходженням Святого Духа у вигляді голуба та голосом Бога Отця з неба: «Цей є Син Мій улюблений...»

        Після цієї події він як і раніше продовжує свою проповідь із закликом покаяння і виправлення життя, викриваючи людські вади і беззаконня. Передвісник сміливо звертає своє слово проти гордих фарисеїв і садукеїв, називаючи їх породженнями єхидними. Він безбоязно та суворо викривав пороки як простих людей, так і сильних світу цього – царя Ірода Антипу (правителя Галілеї, сина  Ірода Великого) за те, що, залишивши законну дружину, дочку аравійського царя Арефи, той блудно жив з Іродіадою, дружиною свого брата Филипа. За це він  попав до в’язниці.

        У день свого народження Ірод влаштував бенкет, на який з'їхалося багато знатних гостей. Соломія, дочка блудної Іродіади, своїм танцем під час бенкету до того догодила Іродові та гостям, що цар із клятвою обіцяв їй дати все, чого не попросить вона, навіть половину свого царства. Танцівниця, за порадою матері, негайно ж попросила дати їй на блюді голову Іоана Хрестителя. Ірод боявся гніву Божого за вбивство пророка, якого сам раніше поважав і слухався. Боявся він і народу, який любив святого Предтечу. Засмучений від такого прохання, він, одначе, не зміг порушити дану ним при гостях клятву і послав стражника в темницю, який відтяв Іоану голову, віддав її Соломії, а та віднесла голову матері.

        Іродіада попроколювала язик пророка голкою і закопала його святу голову в нечистому місці. Але благочестива Іоанна, дружина домоправителя Іродова Хузи, поховала святу голову Іоана Хрестителя на Елеонській горі, де в Ірода була власна ділянка землі. Святе тіло Іоана Хрестителя взяли тієї ж ночі його учні і поховали у Севастії, там, де відбулося злодіяння. Після вбивства святого Іоана Хрестителя Ірод продовжував правити ще певний час. (Саме Понтій Пилат посилав до нього зв'язаного Ісуса Христа, над Яким він насміявся).

        Суд Божий відбувся над Іродом, Іродіадою і Соломією ще при їхньому земному житті. Соломія, переходячи взимку ріку Сикоріс, провалилася під лід. Лід здавив її так, що вона висіла тілом у воді, а голова її перебувала над льодом. Подібно тому, як вона колись танцювала ногами по землі, тепер вона, немов танцююча, безпомічно смикалася в крижаній воді. Зрештою гострий лід перерізав шию. Труп її не було знайдено, а голову принесли Іроду з Іродіадою, як колись принесли їм голову святого Іоана Предтечі. Аравійський цар Арефа в помсту за безчестя своєї дочки пішов війною проти Ірода. Зазнавши поразки, Ірод піддався гніву римського імператора Кая Калігули (37-41) і був разом з Іродіадою засланий в ув'язнення.

        Іоан Хреститель, якого  називають Предтечею, своїм суворим способом життя дав взірцевий приклад богопосвятного життя. Він закликав людей до покаяння, кажучи: "Слідом за мною іде сильніший від мене, що Йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця Його сандалів. Я вас хрестив водою, а Він хреститиме Святим Духом" (Мк. 1, 7-8).

        Чудесне народження Іоанове було предтечею ще більш чудесного Різдва Христового. Блаженний Августин у слові своєму на цей день свята Різдва Іоана Предтечі каже: «Сьогодні святкуємо ми день народження святого Іоана, честь, яка, на нашу думку, не віддається нами жодному святому. В усьому християнському світі святкується народження тільки Господа і Предтечі Іоана».

        На спомин Різдва Предтечі Христового, за свідченням Євангелія, що народженням його багато хто зрадіє, з перших віків християнства встановлене святкування. В творах отців Церкви ІV століття збереглося багато повчань на це свято. Такими є повчання святителів Амвросія Медіоланського, Іоана Золотоустого, блаженного Августина та інших. У V столітті на честь Предтечі будуються храми і творці богослужбових текстів – Анатолій Константинопольський, Андрій Критський (VІІ століття), Іоан Дамаскин (VІІІ століття) та монахиня Касія (ІХ століття) склали піснеспіви, якими нині прославляє Церква Предтечу Господнього Іоана.

        Церква віднесла свято Різдва Іоана Предтечі на 7 липня,  відповідно до Різдва Христового, яке випередило шістьма місяцями і відповідно до смиренного відгуку великого пророка про себе самого по відношенню до Ісуса Христа: «Йому належить рости, а мені умалятися» (Ін. ІІІ, 30).

        Серед інших святих Іоан Хреститель має найбільшу пошану – протягом церковного року на його честь святкується аж шість дат. Свято зачаття, різдва, усікновення голови, перше і друге знайдення голови, третє знайдення голови і собор після празника Богоявлення.

        Різдво святого Іоана Хрестителя, яке святкуємо 7 липня – є найбільше з усіх свят на його честь.

     

  • 12 липня / Святі Первоверховні апостоли Петро і Павло

    12 липня / Святі Первоверховні апостоли Петро і Павло

    _________________________________________________________________________________

       12 липня – Церква молитовно вшановує свято славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла, які після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати Євангеліє по всьому світу. У цей день закінчується Петрів, або Апостольський піст, встановлений Церквою на згадку про служіння і страждання святих апостолів.

         Апостоли - учні Христа, що супроводжували Його в земному служінні, а потім розійшлися за Його словом у різні країни з проповіддю віри Христової. На іконах святих апостолів традиційно зображують найчастіше з книгами або сувоями, з круглими німбами. Апостоли Петро і Павло називаються першоверховними апостолами. Це не означає, що вони були головними в громаді апостолів або шановані більше за інших. Главою апостольської громади, так само як і всієї Церкви, є Ісус Христос, а всі апостоли в однаковій мірі - Його служителі. Однак саме Петру і Павлу більше ніж іншим ми зобов'язані швидким і широким розповсюдженням християнського віровчення за межами Іудеї. Обидва вони прославилися своїм служінням на благо численних громад християн у різних місцях величезної Римської імперії, і в Діяннях апостольських переважно розповідається про працю саме цих апостолів. Тому їх і називають першоверховними.

          Петро і Павло - це два стовпи віри - два протилежних характера: натхненний простий рибак і освічений оратор - проповідують про одне і теж саме і приходять до однакового закінчення свого земного шляху – мученицької смерті.

         Апостола Петра церква прославляє як першого з апостолів, котрий визнавав Ісуса Христа Сином Божим; Павла ж - як такого хто більше за інших потрудився і був зарахований до вищих апостолів Духом Святим (2 Кор. II: 5). І хоча земне життя Петра і Павла було дуже різним і вони абсолютно не схожі один на одного, їх пам'ять шанують в один і той же день, в знак того, що попри всі відмінності між ними вони однаково послужили Богу. Однак у цих двох величних постатях є і дещо спільне. Згадуючи їх обох, церква бачить і шанує в них образ людей, які згрішили, але покаялися і виправилися: Петро зі страху зрікся Господа, однак покаявся. Павло ж спочатку чинив опір поширенню віри і брав участь у гоніннях на християн, але потім увірував і став найбільшим проповідником і розповсюджувачем віри Христової.

         Святий апостол Петро – уродженець міста Віфсаїди, старший брат апостола Андрія, жив зі своєю сім’єю у Капернаумі. До зустрічі з Христом мав ім'я Симон (Шимон), Петром же, тобто каменем його назвав Ісус (точніше, Кіфою, що означає камінь арамейською мовою, Петро - це переклад грецькою), і поставив його на чолі апостольської громади. І кажу Я тобі: «Ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!» (Мт. XVI: 18-19).

         Життя Петра більше за інших апостолів висвітлене в євангельських оповідях тому, що він весь час знаходився поряд з Христом, особливо сильно був прив'язаний до Нього, перший беззастережно вірить в Божественне послання Господа. За це він був удостоєний особливої близькості до Господа.

        Петро був простим рибалкою, все життя важко працював, щоб утримувати сім'ю - дружину, дітей і тещу, яка жила в його будинку. Він не був освічений, не був багатий, не був красномовний. Дуже жвавий та запальний на вдачу, він легко захоплювався якоюсь ідеєю, але не завжди мав сили її довго відстоювати; він зазвичай говорив те, що відчував, не роздумував довго над своїми словами; він був відомий своєю нестриманістю і не надто великою передбачливістю. Тобто він був звичайною людиною з усіма властивими людям достоїнствами і недоліками.

         У ніч після арешту Ісуса, в точності з його передбаченням, Петро зі страху тричі відрікся від Нього перше ніж тричі проспівав півень. Проте він одразу ж розкаявся у своїй слабкості. Згідно з переказами, усе своє життя кожного ранку, почувши спів півня, Петро згадував своє слабкодухе зречення Христа і починав гірко плакати. І оскільки покаяння його було абсолютно щирим, Господь його простив. Петро першим з апостолів прийшов до гробу Спасителя після Його воскресіння і першим удостоївся побачити Воскреслого. Разом з Яковом та Іваном він був присутній на горі Фавор, коли відбулося Преображення Господа нашого Ісуса Христа. Також Петро є автором двох Соборних послань, які увійшли в Новий Заповіт.

        Петро став одним з найсміливіших проповідників Євангелія.  Після зішестя Святого Духа в день П'ятидесятниці Петро своєю гарячою проповіддю звертає до нової віри спочатку 5000, а потім ще 3000 чоловік. Дванадцять глав у книзі Діянь святих апостолів розповідають про його подальшу проповідницьку місіонерську діяльність. За свідченням церкви, сила його проповіді була така, що зцілювала безнадійних хворих і навіть воскрешала померлих. В Іоппії воскресив з мертвих Тавіфу, безтрепетно свідчив про Христа перед начальниками єрусалимськими і судом Синедріону, був двічі ув'язнений у темниці, приречений на смерть, але після чудесних звільнень ангелом не залишав свого проповідницького подвигу. Він побував в різних країнах Сходу і Заходу. Згідно з переказами, апостол Марк написав своє Євангеліє для римських християн зі слів апостола Петра.

         Петро помер мученицькою смертю в Римі приблизно в 67 році. Засуджений до хреста, він, згідно церковного передання, попросив розіпнути його вниз головою, вважаючи себе негідним померти, як Господь. Над його могилою був зведений ватиканський Собор святого Петра.

        У всій історії Вселенської Церкви навряд чи знайдеться інша людина так відома християнському світу, як святий Павло. Апостола Павла часто також називають апостолом язичників. Його життя абсолютно не схоже на життя святого Петра. Він не входив до числа 12-ти апостолів, він ніколи не зустрічався з Ісусом Христом в Його земному житті.

         Народився апостол Павло (точніше Савл або Шауль, як звучало його іудейське ім'я) в місті Тарс, в сім'ї фарисеїв, і з дитинства сприймав традиції фарисейського благочестя. Від батька він успадкував римське громадянство, що було великою рідкістю - римським громадянством з притаманними цьому статусу привілеями могли похвалитися тільки найвпливовіші з іудеїв. Були підстави вважати, що велика сім'я Павла контролювала торгівлю тканинами в містах всього східного узбережжя Середземного моря.

         Цілком імовірно, що з молодих років  Павло готувався стати рабином. Він отримав блискучу освіту, вільно говорив кількома мовами, і навчався риторики та ораторської майстерності, вивчав римське та елліністичне мистецтво, літературу, філософію. Він брав активну і дуже дієву участь у гоніннях на християн, в тому числі брав участь у побитті камінням першомученика Стефана. Життя Павла раптово і різко міняється всього за одну хвилину.

          Одного разу він вирушає до Дамаску з метою викорінити там “єресь учнів Христа”. Але по дорозі з ним трапляється диво. У Діяннях святих апостолів про це розповідається так: А коли він ішов й наближався до Дамаску, то ось нагло осяяло світло із неба його, а він повалився на землю, і голос почув, що йому говорив: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А він запитав: Хто Ти, Пане? А Той: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі бити ногою колючку! А він, затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив? А до нього Господь: Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити! (Діян. IX: 3-9)

         Після прибуття в Дамаск Павло приймає хрещення.

        Спочатку становище Павла було дуже складним - його переслідують іудеї, з якими він порвав, і не приймають християни, які не можуть забути його участі в гоніннях. Однак через деякий час, заручившись підтримкою апостола Петра і дружбою Марка і Варнавви, Павлу вдається досягти примирення з громадою християн.

         У наступні роки Павло займається проповіддю поза межами Іудеї - в Сирії та Кілікії, на Балканах і в Італії. Послання Павла окремим людям і численним громадам стають основою християнського богослов'я. Апостольське служіння Павла надзвичайно величне. Пристрасну і щиросердну проповідь Петра він доповнює інтелектуальним змістом, а відоме спочатку тільки юдеям вчення Христа робить надбанням усіх народів Римської імперії. Нерідко його називають “обраним апостолом Бога”.

       Апостол Павло здійснював безперестанні подорожі для проповіді Євангелія. Під час своїх мандрувань він написав 14 послань, які, як говорить Іоанн Золотоустий, захищають Вселенську Церкву на кшталт стіни, побудованої з адаманту. Своєю мудрістю і красномовством він обертав тисячі людей до Христа. Юдеї неодноразово хотіли убити апостола Павла. Один раз побили камінням і, визнавши таким, що помер, викинули за місто. Потім понад чотири десятки чоловік навіть присягнулися не їсти і не пити, поки не уб'ють Павла. Але промислом Божим він продовжував своє служіння. На хворих покладали хустки і пояси, узяті у апостола Павла, і у страждущих припинялися хвороби, і злі духи виходили з них. Апостол воскресив юнака, що впав з третього поверху.

         За поширення віри Христової Павло був страчений в Римі в часи правління Нерона. Оскільки він був римським громадянином, розіп'яти або стратити іншим ганебним способом його було не можна, тому йому відсікли голову. На місці його поховання нині височіє одна з чотирьох великих патріарших базилік Риму Сан-Паоло-фуорі-ле-Мура.

        Апостолів Петра і Павла церква шанує однаково - одного за пристрасність і наполегливість, іншого - за світлу мудрість. На іконі апостоли постають наділеними глибокою людяністю. Це два мудреця, осіяних Божественною любов'ю.

        Визначні Отці Церкви, як святий Іоан Золотоустий, блаженний Августин, святитель Амвросій Медіоланський та інші залишили нам чудові повчання в честь святих апостолів Петра й Павла. Найбільше проповідей на їх честь має святий Іоан Золотоустий. «Рим має двоє світлих очей, — каже він, — це тіла тих святих апостолів. Не так ясне небо, коли сонце розливає свої проміння, як світле місто римлян, що освітлює всі кінці всесвіту тими двома світилами». «О, блаженна двійце, — говорить він в іншому повчанні, — що вірно вловила душі всього світу! Петро — початок правої віри, великий священновершитель Церкви, наставник християн, скарб вишніх сил, апостол, наділений честю самим Христом. Павло — великий проповідник правди, похвала вселенної, небесний чоловік і земний ангел, слава Церкви; орел, що вознісся до неба, ліра Святого Духа... Павло й Петро — церковні світила, котрі щоденно просвічують Церкву, скарбники Святого Духа, просвітителі вселенної, посуди благодаті, тлумачі Святої Тройці, пояснювачі Божественного Слова... Стовпи Церкви, великі світильники вселенної».

        Великою була нагорода Первоверховним апостолам ще за часів їх земного життя. Святий апостол Петро був удостоєний стати свідком найважливіших подій в житті Христа Спасителя — Гефсиманської молитви і Божественної слави на горі Преображення. А святому апостолу Павлу було дано бути піднятим до третього неба, за його висловом, до раю, де він чув невимовні слова, котрих людина не в змозі й переказати.                              

         Перед нами люди, які своїм життям вчать нас: якщо згрішив — то покайся, якщо потерпів падіння — то вставай, виявив слабкодухість — зміцнюйся надією на Бога, віруй в Нього, люби Його. І такий шлях праведного життя у Господі нашому Ісусі Христі і приведе нас до наслідування життя вічного.

     

     

  • 14 липня / Життя святих безсрібників і чудотворців Косми і Даміана

    14 липня / Життя святих безсрібників і чудотворців Косми і Даміана

       ___________________________________________________ 14 липня Православна Церква вшановує молитовну пам'ять  святих  безсрібників і чудотворців Косми і Даміана.

      Косма і Даміан народились в місті Егес в Арабії і були рідними братами. Їх батьки належали до заможних людей міста. Їхній батько-язичник помер, коли вони були ще зовсім малими дітьми. Їх вихованням займалася мати-християнка, на ім'я Феодотія. Зважившись на все життя залишитися вдовою, вона ревно виконувала закон християнський, відмовившись від усіх радощів життя, вона про те тільки дбала, щоб догодити Господу. Словом, була правдивою вдовицею, яких вихваляє апостол Павло: "А вдовиця правдива й самотна надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у молитвах і благаннях" (1 Тим. 5,5).

        Тому Свята Церква зарахувала її до лику святих, найменувавши преподобною і творить пам'ять її разом з її дітьми. Можна зрозуміти, яке виховання отримали діти під керівництвом такої матері. З самого дитинства вона намагалася навіяти їм страх Божий і любов до чеснот. Приклад матері і читання святих книг зберегли їх в непорочному житті за законом Господнім, Косма і Даміан виросли мужами праведними і чеснотними.

        Освічені і майстерні лікарі, вони отримали благодатний дар Святого Духа - силою молитви зціляти душевні і тілесні недуги людей, лікувати навіть тварин. В окрузі не було кращих лікарів від Косми і Даміана. Зцілювали вони іменем Господа нашого Іісуса Христа, через покладання на хворих своїх рук.

         І це робили вони не для того, щоб збагатитися або прославитися, але з самою чистою, високою метою - служити стражденним заради Бога, любов до Бога виразити в любові до ближніх. Тому вони ні від кого ніколи не брали ніякої винагороди за свою працю, ніяких навіть знаків подяки за власні благодіяння. Вони твердо знали і вірно зберегли заповідь Спасителя: "Уздоровляйте недужих, воскрешайте померлих, очищайте прокажених, виганяйте демонів. Ви дармо дістали, дармо й давайте" (Мт.10, 8).

         Дармо отримали Косма і Даміан благодать від Бога, дармо і роздавали її. Про одне тільки просили вони зцілених ними, щоб ті твердо вірили в Христа, свято жили у Христі; коли ж зцілені ще не були освічені світлом Євангелія, то намагалися навернути їх до християнської віри. Таким чином, лікуючи тілесні недуги, вони в той же час лікували і недуги душевні. За це безкорисливе служіння стражденному людству, за ці чудесні зцілення невиліковних хвороб Свята Церква величає їх безсрібниками і чудотворцями.

       Одного разу святих покликали до тяжко хворої жінки, лікувати яку відмовлялися всі лікарі через її безнадійний стан. За вірою Паладії (так звали хвору) і через щиру молитву святих братів, Господь зцілив помираючу, і вона стала повністю здоровою, славлячи Бога. Сповнена подяки, Паладія таємно прийшла до Даміана і принесла йому три яйця, при цьому промовила: "Прийми цей маленький дар в ім'я Святої Животворящої Трійці - Отця, Сина і Святого Духа." Почувши ім'я Святої Трійці, Даміан не посмів відмовитись від подяки.

         Косма ж, дізнавшись про те, що сталося, дуже засмутився. Він подумав, що брат його порушив святу обітницю, дану Богу - не брати ніякої подяки від людей за лікування. І, коли настав час смерті Косми, він, відходячи до Господа, залишив заповіт - не ховати брата поряд з ним. Незабаром помер і Даміан. Всі були у великому недорозумінні, де буде могила Даміана. Але тут з волі Божої сталося нове чудо. До людей прийшов верблюд, якого святі брати вилікували від сказу, і промовив людським голосом, щоб не сумнівалися і поклали Даміана поряд з Космою, тому що не заради нагороди прийняв Даміан дар жінки, а в ім'я Боже. Чесні мощі святих братів були покладені поряд в Феремані (Месопотамія).

         І після смерті святі безсрібники теж подавали людям зцілення. В місті Феремані, поблизу храму Косми і Даміана, жив один чоловік по імені Малх. Одного разу він, збираючись в далеку дорогу і залишаючи дружину надовго одну,  доручив її небесному покровительству святих братів. А ворог роду людського, вселившись в одного з друзів Малха, задумав погубити жінку. Якось цей чоловік прийшов в її дім і сказав, що прийшов від Малха, щоб привести її до нього. Жінка повірила і пішла з ним. Він завів її в пустельне місце і хотів зганьбити, а потім вбити її. Бідна жінка зрозуміла, що над її життям нависла небезпека і зі щирою молитвою звернулася до Бога. В цю мить з'явилися два грізні мужі і зловмисник відпустив жінку, а сам кинувся тікати, тікаючи впав у прірву і загинув. Мужі відправили жінку додому. Вона низько вклонилася своїм рятівникам і запитала:

    - Як звати вас, спасителі мої, кому маю дякувати до кінця життя?

    - Ми слуги Христові - Косма і Даміан, - відповіли вони і стали невидимі.

        Прославляючи Господа, жінка зі страхом і радістю розповіла всім, що трапилося з нею. Вона в церкві відправила Богу подячний молебень. З того часу святі брати Косма і Даміан стали вшановуватися Церквою і всіма віруючими, як покровителі святості і непорушності християнського шлюбу.

       Ще раз пересвідчуємось, яку силу має благочестиве виховання й материнська молитва та любов до дітей. Так, молитвами матері Феодотії по милості Божій зросли такі діти, які разом з материнським молоком приймали в себе любов, безкорисність та милосердя до ближніх. Їх подвиг помочі та уздоровлення людей від хворіб включав в себе віру в Спасителя, адже після зцілення хвора людина славила Бога та ставала християнином.

        Звертаймося і ми, православні християни, до святих безсрібників Косми і Даміана зі щирою молитвою про зцілення та з вірою вдаваймося до їхнього святого заступництва.

         Підготував священик Богдан Манчур

     

     

  • 19 липня / Життя преподобного Сисоя Великого

    19 липня / Життя преподобного Сисоя Великого

    ____________________________________________  19 липня – Свята Церква вшановує пам'ять преподобного Сисоя Великого.

    Преподобний Сисой Великий († 429) був ченцем-самітником, подвизався в єгипетській пустелі в печері, освяченій молитовними трудами його попередника - преподобного Антонія Великого (пам'ять 30 січня). За шістдесят років пустельного подвигу преподобний Сисой досяг високої духовної чистоти і набув дару чудотворення настільки, що одного разу навіть своєю молитвою повернув до життя померлого юнака.

         Надзвичайно суворий до себе, преподобний Сисой був дуже милостивий та щедрий до ближніх і всіх приймав з любов'ю. Тих, хто відвідував його, преподобний завжди насамперед навчав смирення. На запитання одного пустельника, як він міг досягти безперестанного пам'ятання про Бога, преподобний зауважив: "Це ще небагато, сину мій, найважливіше - вважати себе нижче за всіх, тому що таке приниження сприяє здобуттю смирення". Коли його ченці запитали, чи достатньо одного року для покаяння упалому в гріх братові, - преподобний Сисой відповів: "Я вірую в милосердя Чоловіколюбця Бога, і якщо людина покається всією душею, то Бог прийме його покаяння протягом трьох днів".

         Коли преподобний Сисой лежав на смертному одрі, учні, що оточували старця побачили, що обличчя його просяяло. Вони запитали вмираючого, що він бачить. Авва Сисой відповів, що він бачить святих пророків і апостолів. Учні запитали, з ким Преподобний розмовляє? Він сказав, що прийшли Ангели за його душею, а він просить їх дати йому ще хоч короткий час на покаяння. "Тобі, отче, немає потреби в покаянні", - заперечили учні. Але преподобний Сисой, зі свого великого смирення, відповів: "Воістину я не знаю, чи створив я хоч початок покаяння мого". Після цих слів обличчя святого авви просяяло так, що братія не осмілювалися на нього дивитися. Преподобний встиг сказати їм, що бачить Самого Господа, і свята душа його відійшла в Царство Небесне.

     

  • 21 липня / Життя святого великомученика Прокопія (303)

    21 липня / Життя святого великомученика Прокопія (303)

       ________________________________________________________________________________

         Сьогодні, 21 липня, Свята Церква вшановує мученицьку кончину святого великомученика Прокопія, який жив в кінці ІІІ-го на початку ІV-го століття у часи царювання імператора Діоклітіана (284-305). Багато християн постраждало тоді за свою віру у Христа.

       Святе місто Єрусалим дало світові такого славного великомученика Прокопія, який в миру носив ім’я Неоній. Його рідний батько, знатний римлянин, на ім’я Христофор, був християнином, а мати святого, Феодосія  – ревною язичницею. Рано втративши батька, хлопчика виховувала мати. Він отримав прекрасну світську освіту і був представлений імператору, після чого почав підніматися по військовій службі.

       В 303 році розпочалося нове гоніння на християн і Неонія призначили проконсулом в Олександрію, він отримав наказ нещадно переслідувати і нищити Божу Церкву. Але на шляху до Єгипту, поблизу сирійського міста Апамен, під час бурі, Неоній сподобився бачити явлення Господа Ісуса Христа, подібно, як бачив апостол Павло на шляху в Дамаск. Божественний голос сповістив: «Неонію, і ти йдеш проти Мене?». Налякався Неоній, і в той же час на небі перед ним з’явився сяючий Хрест, а голос продовжував говорити: «Я, Ісус Христос, за тебе і за всіх дав розп’ясти Себе на Хресті, щоб спасти світ». А коли Хрест почав підніматися, то Неоній почув такі слова: «Цим Хрестом покоряй ворогів своїх і мир Мій буде з тобою». Після видіння Неоній відчув у своєму серці невимовну радість і духовне натхнення. Ласка Божа увійшла в його серце. Неоній прийняв хрещення і став християнином на ім’я Прокопій. Прокопій зробив собі хрест на зразок того, що бачив на небі і носив на собі. Потім він прибув з військом до Єрусалиму, який в той час був обложений ворогами – агарянами. Щиро помолившись Богу, уповаючи на силу Божу і несучи святий Хрест попереду свого війська, Прокопій розбив ворогів, а жителі Єрусалиму щиро вітали переможця.

         Але на святому угоднику збулося застереження Спасителя, що «вороги людині – домашні його». Мати святого Прокопія в свій час просила сина, щоб він пожертвував домашнє золото і срібло поганським богам, Прокопій же всі ці скарби роздав убогим. Мати, дізнавшись про це, сильно розгнівалась, і особисто прийшла до імператора зі скаргою на сина, що він став християнином. Діоклетіан видав указ піддати святого Прокопія тортурам.

          Святого жорстоко мучили: залізними гаками рвали його тіло. Навіть язичники, дивлячись на такі тортури, плакали. Святий Прокопій сказав: «Не плачте через мене, а плачте за себе і за душі ваші, бо коли не покаєтесь і не навернетесь до Христової віри, то всі загинете в пекельних муках». Ввечері кинули святого Прокопія в темницю, а на другий день він представ перед мучителями цілком здоровим, бо вночі явився йому Спаситель і оздоровив його. Таке чудо гонителі приписали чарам і повели святого до ідолів, щоб він там приніс жертву поганським богам. Але, коли Прокопій ввійшов в божницю, то ідоли попадали і розбилися.

         Святого знову кинули у в’язницю. Вночі до нього прийшли два воїни з охорони і прийняли святе Хрещення. Дізнавшись про це, губернатор  наказав відсікти голови охоронцям, і вони охоче прийняли смерть. Наступної ночі до Христової віри навернулись 12 жінок з багатих сімей. За це їх також піддали тортурам: били залізними прутами, ребра палили вогнем, відрізали груди і під пахви клали розпечені залізні кулі. Під час тих мук почувся гучний голос: «Великий Бог християнський, і я від нині є Його слугою». Це був голос Феодосії, матері святого Прокопія. Її також схопили і кинули до в’язниці, де вона прийняла святе Хрещення. На другий день її разом з іншими жінками поставили перед судом, а після нього всі 13 жінок були вбиті. Після цього розпочалися нові тортури над Прокопієм. Він безперестанку молився Богу і терпів найбільші муки.

         Перебуваючи у в’язниці, святий Прокопій уздоровив всіх хворих, кривих, сліпих і немічних, що були там, і всі вони навернулися до віри Христової. Вночі ангел Божий вразив губернатора-мучителя, і той раптово помер.

         На місце губернатора призначили нового – прокурора Флавіана. Він намагався вмовити  святого принести жертви поганським богам, але святий мученик залишився вірним Христу, і Флавіан наказав бити його жилами, колоти тіло, а рани посипати сіллю. Тіло його стало суцільною раною. А коли і ці тортури не похитнули віри святого, мучителі насипали йому в жмені ладан і примусили тримати руки над жертвенним вогнем. Вони розраховували, що від болю він смикне рукою і ладан посиплеться у вогонь – так буде принесена жертва ідолам. Але святий мученик дві години тримав руки над вогнем, вогонь погас, але ладану він не висипав. Святого кинули у вогонь, але полум’я відразу згасло, не опаливши навіть волосся.

        Тоді правитель виніс смертний вирок мученикові. Святий Прокопій помолився та з радістю і вірою схилив голову під меч. Сталося це 21 липня 303 року.

        Таким чином, святий Прокопій став першим мучеником за Христову віру в Палестині.

        Підготував Богдан Манчур

                                               

  • 28 липня / Життя святого рівноапостольного князя Володимира

    28 липня / Життя святого рівноапостольного князя Володимира

         _______________________________________________

    Небагато імен в нашій історії можуть порівнятися з ім'ям святого рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі, котрий на віки вперед визначив духовну долю нашої Церкви і нашого православного народу. Святий князь Володимир був сином Київського князя Святослава (1972). Вперше ім'я Володимира згадується в руських літописах під 968 роком, в оповіданні про нашестя печенігів, коли його бабця, свята рівноапостольна княгиня Ольга (+969; пам’ять 11 липня), з малолітніми внуками, через відсутність свого сина Святослава, були обложені в Києві степовими кочівниками. Вдруге ім'я князя Володимира зустрічається в літописах під 970 роком, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, одержав Київ, середній син Олег, - землю Древлянську, а молодший син, Володимир, - Новгород.

         Незабаром після смерті Святослава між братами почалися розбрати. У помсту за загибель свого воєводи, убитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк в 977 році виступив з військом на Древлянське князівство. Князь Олег загинув під час відступу поблизу міста Овруча. Звістка про його смерть досягла Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі. Але через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Незабаром він завоював Полоцьк і одружився на полоцькій княжні Рогнеді, нареченій Ярополка. Потім він підкорив Київ, за його наказом Ярополк був убитий. Не дивлячись на те, що вдова Ярополка, родом грекиня, була вагітною, Володимир узяв її в наложниці. Похітливим язичником, що покладався на свою силу і військову дружину, - таким постає князь Володимир до свого навертання у християнство. За язичницьким поняттям, правда і справедливість на стороні сильного. Князь Володимир цілком слідував цьому як вищому мірилу життя. Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не у силі Бог, а в правді".

        Ставши єдиним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгаров, успішно воював з печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. За прикладом хазарських каганів (мусульман) у князя Володимира було, окрім п’яти дружин, безліч наложниць. Утвердивши свою владу, великий князь Київський Володимир всіляко прагнув зміцнити на Русі язичницьку релігію багатобожжя, культ стихій природи. Він встановив на київських пагорбах ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоши. Цим ідолам приносилися людські жертви.

        У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир, за звичаєм, вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, котрий впав на Іоана, сина варяга Феодора, який був християнином (з часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська община). Феодор відмовився віддати свого сина в жертву бездушним ідолам, сказавши княжим воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра погниють... Бог один, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину...". Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор і Іоан прийняли мученицьку кончину (пам’ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження. Душа князя, котра шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став пригадувати своє дитинство і благочестиві повчання, які чув від своєї бабці, рівноапостольної Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності язичницьких божеств. Дізнавшись про те, що князь має бажання змінити віру, до Києва стали приходити проповідники з різних країн.

         Літописний переказ про "випробування віри" оповідає, що першими в 986 році з’явилися посли від мусульман-болгар, що жили за Волгою, по річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався ласолюбному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино неприйнятною; він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: "вино є веселість Русі, не можемо бути без нього".

        Посли німецьких католиків говорили князю Володимиру про велич незримого Бога Вседержителя і нікчемності язичницьких ідолів. Князь відповідав їм: "Ідіть назад; батьки наші не приймали віру від Папи". Уважно вислухавши іудеїв, що прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їх вітчизна? "У Єрусалимі, - відповідали вони, - але Бог за гріхи розсіяв нас". "Як же ви смієте пропонувати свою віру, коли самі за гріхи знаходитеся під гнівом Божим?" - заперечив Володимир.

      Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Він виклав князю Володимиру історію творіння світу і гріхопадіння, Боговтілення і Викуплення, а на закінчення повідав про друге пришестя і показав ікону Страшного Суду. Уражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Благо тим, що стоять праворуч (праведникам) і горе тим, що ліворуч" (грішникам). "Якщо хочеш стояти з праведниками, то хрестися", - відповів йому філософ. Володимир подумав і відповідав: "Почекаю ще трохи". Відпустивши грецького посла з дарунками, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено послати послів і випробувати кожну віру на місці. Вибрали десять мужів, "добрих і освічених", і послали їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше враження на послів справило богослужіння греків в константинопольському храмі на честь Софії Премудрості Божої. "І не знаємо ми на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна бачити такої краси", - розповіли посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: "Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була мудрою..." Незабаром після того в 987 році князь Володимир виступив в похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, що належало у той час Візантійській імперії. Узявши Херсонес, він зажадав руки царівни Анни, погрожуючи у разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Візантійські співправителі імператорів Василь і Костянтин поставили умовою шлюбу своєї сестри прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її", - відповів князь Володимир.

        Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптово осліпнув. Царівна запропонувала йому негайно хреститися, в надії на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!". Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також хрестилися. У святому Хрещенні князь Володимир був наречений Василем, на честь святого Василія Великого. Тоді ж, в Херсонесі, князь одружився з царівною Анною. Князь Володимир як "віно" (викуп) за дружину повернув місто Херсонес Візантії, побудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм в ім’я святого Іоана Предтечі і Хрестителя Господнього. У Київ князь Володимир повернувся разом з княжною Анною, константинопольськими і херсонеськими священнослужителями, узявши з собою богослужбові книги, ікони, церковну утвар, а також святі мощі Климента, єпископа Римського (+101; пам’ять 25 листопада), і його учня Фіви. Арабський історик Яхья Антіохійський (кінець Х - початок XI ст.) і вірменський історик Стефан з Тарона, (кінець Х в.), повідомляють, що, після одруження на царівні Анні, він допоміг візантійському імператору Василю II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні і міждержавні зв’язки між Руссю і Візантією.

        Після повернення до Києва, князь Володимир зібрав дванадцять своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Хрестився і весь його дім, і багато бояр. Потім князь Володимир приступив до викорінювання язичництва на Русі і почав ревно винищувати ідоли: одні були спалені, інші порубані, а головний ідол - Перун - був скинутий з пагорба у Дніпро. Відразу ж після винищування ідолів послідувало оголошення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також раніше хрещені княжичі і бояри обходили площі і будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марноту ідолопоклонства. Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив певний день всенародного Хрещення (за деякими відомостями, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хто не прийде зранку на річку, супротивником мені буде!". Тільки найзакореніліші язичники чинили опір цьому наказу великого князя і втікали з Києва. Більшість киян з’явилися на те місце, де притока Дніпра (Почайна) зливається з Дніпром. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її", - так говорили в народі. Безліч людей, старі і молоді, матері з дітьми, вступали у води Дніпра і Почайни; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви.

         Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і розповсюдження його на Русі явилося храмобудівництво. Князь Володимир розпорядився споруджувати християнські храми і ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві був побудований храм на честь святителя Василія Великого, на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстри архітектори заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку кончину варяги Феодор і Іоан (храм був завершений в 996 році і отримав назву Десятинного).

        Літописи повідомляють, що князь Володимир особливо піклувався про духовну освіту народу: "І повелів попам по містах і селах приводити людей до хрещення і дітей учити грамоті, вченню книжному...". В храмах, богослужіння здійснювалося за православним чинопослідуванням на зрозумілій народу рідній слов’янській мові, по тих книгах, які ще за століття до того були перекладені з грецької на слов’янську святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, первоучителями слов’янськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно і порівняно швидко розповсюдилася по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода і Смоленська, Полоцька і Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого і інших руських міст.

         Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла і Леонтія, вірних його сподвижників дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця Х століття на Русі вже були свої єпископи, священики і диякони, значно зросла кількість освічених людей різного віку і походження. Русь залучалася до більш передової християнської культури і цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Після прийняття хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо перемінився, він став новою людиною, став прикладом лагідної і жалісливої любові до ближніх. Виконання заповідей Христових, виконання приписів Святої Церкви, дотримання її строгих уставів - все це стало мірилом життя і поведінки великого князя.

        Слова Євангелія "блаженні милостиві" глибоко проникли в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милостиню своїм підданим. В дні церковних свят, які князь проводив в радості і любові, у нього були готові три трапези: перша - для духовенства, друга - для убогих, третя - для себе, бояр і воїнів.

        Піклуючись про бідних, князь Володимир незабаром здобув всенародну любов і отримав в народі ласкаве прізвисько "Володимир-Красне Сонечко" (це прізвисько і століття опісля зберігалося за ним в народних піснях і билинах).

       При святому рівноапостольному великому князі Володимирі Київська Русь досягла розквіту і її вплив розповсюдився далеко за її межі.

        Блаженна кончина святого рівноапостольного великого князя Володимира настала 15 липня 1015 року в селі Берестове, поблизу Києва. Похоронений він був в Десятинному храмі, гірко оплаканий всім руським народом. При великому князі Київському Ярославі Мудрому (+1054) Руська Церква вже шанувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Митрополит Київський Іларіон в своєму похвальному слові князю Володимиру (1050) називає його другим Костянтином, апостолом Руської землі.

        Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володимира були похоронені під розвалинами Десятинної церкви. У 1635 році вони були знайдені, чесна голова святого князя Володимира покоїлась в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, малі часточки святих мощів - в різних місцях. У другій половині XIX століття в Києві був споруджений храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира, який в даний час є патріаршим кафедральним собором. У 1888 році на березі Дніпра, недалеко від місця Хрещення руського народу, був встановлений пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру – один з багатьох монументів, присвячених просвітителю нашого народу.

     

     

  • 27 вересня / Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього

    27 вересня / Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього

    ________________________________________________________________________________

                                                          Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!     

           Дорогі брати і сестри! З тих пір, як Господь наш Ісус Христос, Спаситель світу, на хресті  розіп'ятий був і звершив справу спасіння, хрест Христовий зробився для християн дорогоцінним і став предметом благоговійного шанування. Багато було славних подій і діл в житті Ісуса Христа, котрими міг би захоплюватися святий апостол Павло. Але він нічим не хотів хвалитись і втішатися, як тільки Хрестом Господнім. “А щодо мене, - говорить він, - то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа”. (Гал. 6. 14).          

         В чому ж полягає важливість і велич Христа? Насамперед, в тому, що на Хресті звершене спасіння роду людського. На Хресті постраждав ... Праведний за неправедних, щоб привести нас до Бога (1 Петра 3, 18). На ньому пролита кров Спасителя, котра очищає нас від усякого гріха, з нього подані нам ... сили, що потрібні для життя та побожності  (2 Петра 1, 3). Ось як Свята Церква зображує велич Хреста Христового: “Хрест – охоронець всієї вселеної, Хрест – краса Церкви, Хрест – царів держава, Хрест – вірних утвердження, Хрест – ангелів слава і демонів перемога”. Тому Хрест Христовий є важливий предмет шанування, необхідна приналежність християнського богослужіння.        

           Всюди в святому храмі ми бачимо Хрест Христовий: і на святому престолі, і за престолом; і зовні християнські храми відрізняються Хрестом. Хрест є нерозлучний супутник християнина від колиски до могили, і навіть не тільки но до могили, але і до самого другого пришестя Христового на землю.          Як тільки в християнській сім'ї народиться дитина, як священик при нареченні йому імені сіняє його знаменням святого Хреста. Після цього, дитині в храмі Божому при хрещені накладається Хрест. Коли ми були ще маленькими дітьми, рука наша, котра була ведена батьківською, вже зображувала на чолі, грудях і плечах Хрест. Як тільки ми навчилися розрізняти праву руку від лівої, як священне зображення Хреста стало необхідною приналежністю наших молитов до Бога. Потім Хрест став для нас печаткою нашої віри, бо через нього ми, християни, відрізняємося від невірних. Образ Хреста ми зустрічаємо на кожному кроці. «Все, що до нас відноситься, - говорить святий Іван Златоуст, - звершається через знамення перемоги, - святий Хрест».        

          Будучи нерозлучним спутником всього нашого життя, Хрест не залишає нас і по смерті. Прийде час, згасне наше життя, закриються наші очі, кров навіки застигне в наших жилах і все земне залишить нас, але святий Хрест буде супроводжувати  нас в надра землі, покладений на наші холодні руки. Зотліє наш прах, можливо, зітреться з  пам'яті живих саме наше ім'я, але Хрест над могилою скаже: тут спочивають останки християнина. Але ось прогримить труба архангела і встануть всі, що у гробах. Встанемо і ми. І що ж перше всього предстане перед нашим взором? Хрест Христовий. “ І того часу на небі з'явиться знак Сина Людського” (Мф. 24, 30). Тому і недивно, що Хрест з самих перших віків Церкви користується особливою благоговійною пошаною. Для вираження своєї особливої поваги до Хреста Господнього, Свята Церква з самих древніх часів призначила середу і п'ятницю для згадки страждань Ісуса Христа і прославлення Животворящого Хреста Його та встановила в ці дні піст, тому що не годиться нам християнам піддаватися нестриманню в ці дні, коли згадуються страждання нашого Спасителя. Але головне величне святкування Хресту Господньому Свята Церква звершує 27 вересня, на згадку знайдення Хреста благочестивою Єленою, матір'ю імператора Константина Великого. Коли Хрест був вийнятий з під землі, цариця, священство і весь люд став поклонятись Хресту, але через велику кількість, люди всі не могли бачити його і тому Патріарх Макарій, ставши на підвищення піднімав, воздвигав Хрест. Народ, бачачи Хрест Господній, поклонявся йому і з благоговінням взивав: “Господи, помилуй, Господи помилуй!”           

          В пам'ять цієї події, котра сталась 6 березня 326 року, встановлене свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, тому що, з одної сторони, хрест був вийнятий з землі і піднятий, а з другої – тому, що патріарх, бажав показати Хрест Господній, піднімав, воздвигав його. Спочатку це свято святкувалося після Паски, так як знайдення Хреста Господнього сталося 6 березня, коли буває Великій піст і коли деякі великі і торжественні празники переносяться на час після Паски. І тільки в VII столітті він був перенесений на 27 вересня за новим стилем і ось з якої причини.         

            В 614 році Хозрой, персидський цар, увірвався в Палестину, спустошив Єрусалим, спалив храм і викрав, що знаходилося там древо Хреста Господнього. Чотирнадцять років воно знаходилося в Персії в руках язичників, і християни були залишені можливості приносити поклоніння цій дорогоцінній святині. Але ось інший грецький імператор, Іраклій, розбив персидське військо і заключив мир з персидським царем, а головною вимогою договору, було повернення животворящого Хреста Господнього в Єрусалим. Імператор з радістю і великою пошаною зустрів в Єрусалимі животворящого Хреста, і прийшовши до міських воріт від гори Єлеонської, імператор сам прийняв святиню на свої плечі і поніс в Єрусалим, але дійшовши до Голгофи, він змушений був зупинитися: невидима сила стримувала його. Тоді Патріарх Єрусалимський, напоумлений Богом, сказав імператору: “Господь наш Ісус Христос ніс хрест цей на Голгофу не в Порфирі, не в багатій одежі, не у величі і пишності, а в образі смиренного і приниженого раба, засудженого на страту, то ж відклади царське облачення”. Імператор послухався слів Патріарха, зняв з себе весь царській одяг, одягнув саме просте вбрання і босий поніс Животворящого Хреста в Храм Єрусалимський. Всі християни з радістю споглядали на повернення дорогоцінної святині; патріарх заповів християнам в цей день піст і по древньому звичаю знову воздвигав Хрест Господній, як і в перше знайдення, і народ знову викликував: “Господи помилуй!”.        

          Це друге знайдення і повернення Хреста Господнього звершувалося 27 вересня за новим стилем, і з тих пір перше знайдення Животворящого Хреста і друге Свята Церква з'єднала в одне свято, що святкується 27 вересня.     

         Дорогі брати і сестри! Святкуючи Воздвиження Хреста Господнього, ми повинні подумки роздумувати про страждання, котрі перетерпів розіп'ятий на Хресті Ісус Христос. Для того, щоб пробудити нас подібні уявлення, Свята Церква і в читаннях, і в піснеспівах розкриває картину страждань Ісуса Христа. Але ми дуже часто забуваєм про ці страждання і через це п'єм гріхи, як воду, не уникаєм гріха, не ведемо ніякої боротьби з гріхом, і таким чином, ми тільки носимо ім'я Христа, а насправді нічого не робимо для Христа.         

           Якщо до цих пір рідко ми згадували про страждання Спасителя, то зупинимо на них свою увагу тепер. Прислухаємось Матері Святої Церкви, що призиває нас до цього. Амінь.

          Підготував священик Михайло Садовський

     

  • 19 жовтня / Апостола Фоми

    19 жовтня / Апостола Фоми

      ________________________________________________________________________________

          Святий апостол Фома був родом з галілейського міста Пансади і займався рибальством. Почувши благовістя Ісуса Христа, він залишив усе і пішов за Ним. Апостол Фома входить до числа 12 учнів Спасителя.

        За свідченням Святого Письма, святий апостол не повірив розповідям інших учнів про Воскресіння Ісуса Христа, і готовий був повірити у Воскреслого Господа тільки після того, як власноруч доторкнеться до ран Спасителя ( «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу в ребра Його, не повірю» (Ін.20,25).). На восьмий день після Воскресіння Господь явився апостолу Фомі і показав Свої рани. «Господь мій і Бог мій!» - вигукнув святий апостол (Ін.20,28).

         «Фома, що був колись слабший за інших апостолів у вірі, – говорить святитель Іоанн Златоуст, – зробився по благодаті Божій мужнішим, ревнішим і невтомнішим всіх їх, так що обійшов зі своєю проповіддю майже всю землю, не побоявшись сповіщати Слово Боже народам диким».

        За церковним переданням, святий апостол Фома заснував християнські Церкви в Палестині, Месопотамії, Парфії, Ефіопії та Індії. Проповідь Євангелія апостол підтвердив мученицькою смертю. За звернення до Христа сина і дружини правителя індійського міста Меліапора святий апостол був посаджений у темницю, зазнав тортур, і, нарешті, пронизаний п'ятьма списами, відійшов до Господа.

         Частини мощів святого апостола Фоми є в Індії, Угорщині і на Афоні.

     

  • 8 листопада / Життя святого великомученика Димитрія Солунського (306)

    8 листопада / Життя святого великомученика Димитрія Солунського (306)

    _________________________________________________________________________________     8 листопада Свята Православна Церква відзначає пам'ять славного угодника Божого великомученика Димитрія Солунського. Короткі відомості про житіє, подвиг і чудеса святого мученика подаємо Вашій увазі. Великомученик Димитрій народився у місті Солуні в Греції. Батьки, таємні християни, хрестили його і настановили у вірі. Батько його, римський проконсул, помер, коли Димитрій досяг повноліття.

          Імператор Максиміан Галерій, який вступив на престол у 305 році, призначив Димитрія на місце батька володарем і воєводою Фесалонійської області. Головним обов'язком Димитрія було захищати свою область від зовнішніх ворогів, але імператор зажадав від нього також, щоб він винищував християн. Димитрій замість цього почав викорінювати язичницькі звичаї, а язичників навертати до християнської віри. Звичайно, імператору незабаром донесли, що проконсул Димитрій – християнин. Повертаючись з походу проти сарматів (племен, які заселяли причорноморські степи), Максиміан зупинився у Солуні.

         Готуючись до смерті, Димитрій роздав своє майно бідним, а сам віддався молитві і посту. Імператор посадив проконсула до в’язниці і почав розважати себе і жителів Солуні гладіаторськими битвами в цирку. Християн розшукували і затягували на арену. Відомий серед гладіаторів завзятий Лій легко перемагав християн у битві і, при тріумфуванні озвірілого натовпу, скидав їх на списи воїнів.

         Один юнак на ім’я Нестор, з християн, відвідав Димитрія у темниці, і Димитрій благословив його на єдиноборство з Лієм. Укріплюваний Богом, Нестор переміг гордого гладіатора і кинув його на списи воїнів. Нестора повинні були нагородити, як переможця, але замість цього його стратили, як християнина.

         За наказом імператора в’язнична варта вбила Димитрія списами в 306 році. Тіло великомученика Димитрія викинули на з’їдання звірам, але солуняни таємно поховали його. Слуга Димитрія Луп взяв криваву ризу і перстень мученика і почав ними зціляти хворих. Його теж стратили.

        Під час правління імператора Костянтина Великого (324 – 337 рр.) над могилою великомученика Димитрія побудували храм, а через сто років були знайдені його нетлінні мощі. Біля гробу великомученика Димитрія відбувалися чудеса і зцілення.

        Під час правління імператора Маврикія авари, які жили біля річки Дон, обложили місто Солунь. Святий Димитрій з'явився на міській стіні, і 100-тисячне військо аварів втікли від Солуні. Іншим разом святий врятував місто від голоду.

         Житіє святого Димитрія розповідає, що він звільняв полонених з ярма невірних і допомагав їм добратися до Солуні. З VII століття мощі святого Димитрія почали мироточити. У XIV столітті Димитрій Хризолог писав про нього: миро «за своєю властивістю не вода, але густіше за неї і не схоже ні на одну з відомих нам речовин... Воно дивовижніше за всі пахощі не тільки штучних, але і за єством створених Богом». З цієї причини великомученика Димитрія найменовували Мироточивим.

         Підготував священик Олег Малетич

     

  • 11 листопада / Життя преподобномучениці Анастасії Римлянки (ІІІ)

    11 листопада / Життя преподобномучениці Анастасії Римлянки (ІІІ)

    _________________________________________________________________________________      В часи царя Декія (249 – 251 рр.), неподалік від міста Риму стояв невеликий жіночий монастир. Ігуменя монастиря була на ім’я Софія. Колись ця Софія взяла під свою опіку трьох річну дівчинку Анастасію, коли та осиротіла. Анастасія була вихована в монастирі, навчена всіляких добродійностей, проводила подвижницьке життя, була дуже вродлива і мала близько двадцяти літ.  

          Деякі вороги християн обмовили Анастасію перед військовим начальником Провом, оповіли про її красу та цнотливе життя, що вона "вірує в Розп’ятого, і висміює богів наших". Пров, почувши про красу Анастасії послав слуг привести її. Коли слуги вибили двері монастиря більшість дівиць повтікали. Ігуменя Софія звернулась до своєї духовної доньки, що настав час її подвигу. Вона підкріпила дівицю духовними настановами, щоб та не звабилась славою марнотного світу і не лякалась тимчасових мук. Анастасія ж сказала: "Готове серце моє за Христа страждати, готова душа моя за найсолодшого мені Ісуса померти".  

          Слуги схопили Анастасію, закували в кайдани, поволокли через місто і поставили перед Провом. Розпочав ігемон різними словами зваблювати до гріха святу дівицю, а коли та різко відмовила йому, Пров наказав жорстоко мучити Анастасію. Мучителі прив’язали до стовпів і жорстоко били її, мучили вогнем і димом. Потім прив’язали її до колеса, і обертаючи колесо ламали кості. Коли Пров побачив стійкість мучениці, наказав різати її ножами. Втрачаючи багато крові Анастасія попросила пити, і на її прохання відкликнувся таємний християнин Кирило, який стояв неподалік. Пров зрозумів що Кирило християнин, і наказав посікти його мечем, а Анастасію звелів виволокти за місто і відсікти мечем її чесну голову.  

         Так завершила свій мученицький подвиг свята великомучениця Анастасія. Блаженна стариця Софія, проваджена Богом, віднайшла тіло духовної її доньки, і з допомогою християн обвили її в полотно і поховали в чесному місці, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

           Підготував Юрій Михащук

     

  • 14 листопада / Життя святих безсрібників і чудотворців Косми і Даміана

    14 листопада / Життя святих безсрібників і чудотворців Косми і Даміана

       ___________________________________________________ 14 листопада Православна Церква вшановує молитовну пам'ять  святих  безсрібників і чудотворців Косми і Даміана.

      Косма і Даміан народились в місті Егес в Арабії і були рідними братами. Їх батьки належали до заможних людей міста. Їхній батько-язичник помер, коли вони були ще зовсім малими дітьми. Їх вихованням займалася мати-християнка, на ім'я Феодотія. Зважившись на все життя залишитися вдовою, вона ревно виконувала закон християнський, відмовившись від усіх радощів життя, вона про те тільки дбала, щоб догодити Господу. Словом, була правдивою вдовицею, яких вихваляє апостол Павло: "А вдовиця правдива й самотна надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у молитвах і благаннях" (1 Тим. 5,5).

        Тому Свята Церква зарахувала її до лику святих, найменувавши преподобною і творить пам'ять її разом з її дітьми. Можна зрозуміти, яке виховання отримали діти під керівництвом такої матері. З самого дитинства вона намагалася навіяти їм страх Божий і любов до чеснот. Приклад матері і читання святих книг зберегли їх в непорочному житті за законом Господнім, Косма і Даміан виросли мужами праведними і чеснотними.

        Освічені і майстерні лікарі, вони отримали благодатний дар Святого Духа - силою молитви зціляти душевні і тілесні недуги людей, лікувати навіть тварин. В окрузі не було кращих лікарів від Косми і Даміана. Зцілювали вони іменем Господа нашого Іісуса Христа, через покладання на хворих своїх рук.

         І це робили вони не для того, щоб збагатитися або прославитися, але з самою чистою, високою метою - служити стражденним заради Бога, любов до Бога виразити в любові до ближніх. Тому вони ні від кого ніколи не брали ніякої винагороди за свою працю, ніяких навіть знаків подяки за власні благодіяння. Вони твердо знали і вірно зберегли заповідь Спасителя: "Уздоровляйте недужих, воскрешайте померлих, очищайте прокажених, виганяйте демонів. Ви дармо дістали, дармо й давайте" (Мт.10, 8).

         Дармо отримали Косма і Даміан благодать від Бога, дармо і роздавали її. Про одне тільки просили вони зцілених ними, щоб ті твердо вірили в Христа, свято жили у Христі; коли ж зцілені ще не були освічені світлом Євангелія, то намагалися навернути їх до християнської віри. Таким чином, лікуючи тілесні недуги, вони в той же час лікували і недуги душевні. За це безкорисливе служіння стражденному людству, за ці чудесні зцілення невиліковних хвороб Свята Церква величає їх безсрібниками і чудотворцями.

       Одного разу святих покликали до тяжко хворої жінки, лікувати яку відмовлялися всі лікарі через її безнадійний стан. За вірою Паладії (так звали хвору) і через щиру молитву святих братів, Господь зцілив помираючу, і вона стала повністю здоровою, славлячи Бога. Сповнена подяки, Паладія таємно прийшла до Даміана і принесла йому три яйця, при цьому промовила: "Прийми цей маленький дар в ім'я Святої Животворящої Трійці - Отця, Сина і Святого Духа." Почувши ім'я Святої Трійці, Даміан не посмів відмовитись від подяки.

         Косма ж, дізнавшись про те, що сталося, дуже засмутився. Він подумав, що брат його порушив святу обітницю, дану Богу - не брати ніякої подяки від людей за лікування. І, коли настав час смерті Косми, він, відходячи до Господа, залишив заповіт - не ховати брата поряд з ним. Незабаром помер і Даміан. Всі були у великому недорозумінні, де буде могила Даміана. Але тут з волі Божої сталося нове чудо. До людей прийшов верблюд, якого святі брати вилікували від сказу, і промовив людським голосом, щоб не сумнівалися і поклали Даміана поряд з Космою, тому що не заради нагороди прийняв Даміан дар жінки, а в ім'я Боже. Чесні мощі святих братів були покладені поряд в Феремані (Месопотамія).

         І після смерті святі безсрібники теж подавали людям зцілення. В місті Феремані, поблизу храму Косми і Даміана, жив один чоловік по імені Малх. Одного разу він, збираючись в далеку дорогу і залишаючи дружину надовго одну,  доручив її небесному покровительству святих братів. А ворог роду людського, вселившись в одного з друзів Малха, задумав погубити жінку. Якось цей чоловік прийшов в її дім і сказав, що прийшов від Малха, щоб привести її до нього. Жінка повірила і пішла з ним. Він завів її в пустельне місце і хотів зганьбити, а потім вбити її. Бідна жінка зрозуміла, що над її життям нависла небезпека і зі щирою молитвою звернулася до Бога. В цю мить з'явилися два грізні мужі і зловмисник відпустив жінку, а сам кинувся тікати, тікаючи впав у прірву і загинув. Мужі відправили жінку додому. Вона низько вклонилася своїм рятівникам і запитала:

    - Як звати вас, спасителі мої, кому маю дякувати до кінця життя?

    - Ми слуги Христові - Косма і Даміан, - відповіли вони і стали невидимі.

        Прославляючи Господа, жінка зі страхом і радістю розповіла всім, що трапилося з нею. Вона в церкві відправила Богу подячний молебень. З того часу святі брати Косма і Даміан стали вшановуватися Церквою і всіма віруючими, як покровителі святості і непорушності християнського шлюбу.

       Ще раз пересвідчуємось, яку силу має благочестиве виховання й материнська молитва та любов до дітей. Так, молитвами матері Феодотії по милості Божій зросли такі діти, які разом з материнським молоком приймали в себе любов, безкорисність та милосердя до ближніх. Їх подвиг помочі та уздоровлення людей від хворіб включав в себе віру в Спасителя, адже після зцілення хвора людина славила Бога та ставала християнином.

        Звертаймося і ми, православні християни, до святих безсрібників Косми і Даміана зі щирою молитвою про зцілення та з вірою вдаваймося до їхнього святого заступництва.

         Підготував священик Богдан Манчур

     

     

  • 19 листопада / Життя святителя Павла, патріарха Константинопольського (346)

    19 листопада / Життя святителя Павла, патріарха Константинопольського (346)

           ______________________________________________________________________________     Константинополь — це місце служіння таких угодників Божих, як святитель Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Фотій, Герман. У багатьох з нас сама назва  міста Константинополь вже викликає масу асоціацій, що хвилюють душу: Свята Софія, Влахернський храм Пресвятої Богородиці; місце перебування мощей святого пророка Іоанна Предтечі, посох Мойсея.          

         Усього в лику святих було прославлено 29 предстоятелів Константинопольської Церкви. Про одного з них, святителя Павла, патріарха Константинопольського (337–339, 341–342, 346–350), сповідника, ми поговоримо детальніше.         

         У 340 р. помер Константинопольський архієпископ Олександр. Через деякий час у столиці східної половини Римської імперії відбувся архієрейський собор, на якому було обрано нового предстоятеля Церкви — святителя Павла. На Соборі, який обирав нового Константинопольського патріарха, брало участь багато аріан. Вони повставали проти обрання святителя Павла, але православних членів Собору виявилось більшість.         

          Сучасники тих подій не побачили у цьому нічого надприродного — звичайна процедура для того часу. Проте одна обставина різко змінила весь подальший хід подій. На соборі був відсутній імператор Констанцій (337–361), який дотримувався аріанської єресі. Обрання православного єпископа на таку ключову посаду викликало різко негативну реакцію правителя. Після свого повернення, він скликав собор, який незаконно оголосив святителя Павла знятим. Негайно було зібрано новий собор, де патріархом обрали аріанина Євсевія Нікомідійського, а Павла позбавили влади,  імператор вигнав його зі столиці.  

           Шлях у Царство Небесне, як відомо, вузький і тернистий (див. Мф. 7: 14), і життя святителя Павла — яскраве тому підтвердження. Праведник переїхав до столиці західної частини імперії — Рим, де знайшли собі притулок й інші православні єпископи, вигнані Євсевієм.  Павла у Римі тепло прийняв імператор Константа I (337–350), який, на відміну від свого східного співправителя, був православним. Євсевій обіймав Константинопольську кафедру недовго.

         Вже наступного року, після смерті патріарха-аріанина, святитель Павло знову приїхав у Константинополь. Його з любов’ю зустріла паства. Проте Констанцій не змінив свого рішення, і праведникові знову довелося повернутися до Рима. Цього разу Констант I вирішив особисто втрутитися у справу, що вже надто затяглася, і написав своєму співправителеві листа з вимогою повернути Павла на кафедру, який відправив до Константинополя зі святим архіпастирем-вигнанцем. Погрози подіяли, і святителя Павла повернули на патріарший престол. Однак незабаром благочестивий імператор Констант, захисник православних, був зрадницьки убитий під час політичного перевороту. І з смертю свого монаршого заступника в 350 р. праведник знову, вже втретє, опинився у вигнанні. Цього разу патріарха заслали в одне з глухих місць імперії — малоазійське містечко під назвою Кукуз. Святитель Афанасій Великий, сучасник святого Павла, про його вигнання пише коротко: «Святий Павло вперше засланий Костянтином в Понт, удруге Констанциєм, окований залізними кайданами, заточений в Сингару Месопотамську і звідти переведений в Емесу, а втретє в Кукузу Каппадокійськую в Таврських пустель».

         Містечко Кукуза - адміністративно воно належало провінції під назвою Вірменія II. Там архієпископ Павло провів решту свого життя, що було обірване у найбільш злочинний спосіб. У своєму останньому ув'язненні у Вірменії святитель Павло прийняв мученицьку смерть.  Під час звершення патріархом Божественної Літургії до нього увірвалися аріани й задушили сповідника його власним омофором. 

           На радість сучасників святого Павла його мощі з почестями були перенесені у Константинополь уже в 381р. — під час правління святого імператора Феодосія Великого (379–395).

        В 1326 році мощі святителя Павла були перенесені до Венеції де вони перебувають і до теперішнього часу для почитання всього вірного православного люду.

         Підготував Іван Наконечний

     

  • 21 листопада / Собор Архистратига Михаїла

    21 листопада / Собор Архистратига Михаїла

         ___________________________________________________ 21 листопада  Свята  Церква святкує пам’ять святого Архистратига Михаїла і всіх сил безтілесних і тим святкуванням побуджуємося не тільки до молитовного єднання з ними, але й до розважання про велике значення для нас святого Архистратига Михаїла так і усіх святих ангелів взагалі. Їх церква вшановує у своїх молитвах кожного понеділка. Вони мають різні чини, служіння, а особливим їх служінням є опіка над людьми, тому їх ще називають ангели-хоронителі. І чи може бути пам’ять урочистіша, ніж пам’ять тих, які від нашого хрещення аж до могили охороняють нас від всякого зла. Вони найбільші наші добродії і найвірніші приятелі.

        Дякуємо сьогодні архангелові Михаїлові, що відважно став на боці Божої правди й переміг бунтівливих і невірних ангелів-дияволів. Дякуймо йому за непохитну вірність і велике довір'я до Бога та сердечно відгукнімося на заклик Літійної стихири: “Прийдіть, отже, христолюбиві вірні, на це свято та, взявши квіття чеснот, з чистими думками й добрим сумлінням пошануймо ангельський хор, що безнастанно перебуває перед Богом” (Вечірня, свято арх. Михаїла).

         Дякуймо нашому Ангелові Хоронителеві, котрий день і ніч пильнує нас, настановляє на добру дорогу, пропонує добрі думки, слова та заохочує до добрих діл. Перепросімо сьогодні нашого Ангела за невірність, котрою ми ображали Бога, його та весь Небесний лик.

         Подякуймо Богові, що дав нам в святих ангелах та благодійних, сильних і скорих заступників і помічників. Будемо пам’ятати, що злими вчинками ми відганяємо від себе святих ангелів, як дим відганяє бджіл. А щоб не сталося з нами такого нещастя, треба наслідувати нам ту ревність до слави Божої, яку має і завжди виявляє Святий Архистратиг Михаїл.

        Будемо усердно молитися, щоб дух ревності по славі Божій, який в святому Архистратизі перебуває, не зменшувався і в нас, як взиваємо: “Святий архангеле Михаїле та усі небесні сили безтілесні, моліться до Господа за спасіння наших душ!”.

         Підготував Юрій Гринда

     

  • 4 грудня / ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    4 грудня / ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    _________________________________________________________________________________     4 грудня (21 листопада ст.ст.) Церква святкує Введення у храм Пресвятої Богородиці. Євангеліє нічого не говорить про цю подію. Основою свята, як Різдва й Успіння Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги.     

         Як розповідає передання, батьки святої Діви Марії, праведні Іоаким та Анна, були неплідними. Вони терпіли багато скорбот і приниження від людей, бо неплідність у Старому Завіті вважалась карою Божою за гріхи. Але у них була тверда віра і уповання на Бога. Вони навіть у похилому віці не переставали молитися Богові про дарування їм дітей. Тверда віра, щира молитва і обітниця присвятити народжене ними чадо Богові прихилили милість благоутробного Бога і Він дарував їм благословенний плід  - Пресвяту Діву Марію.       

        Коли Пресвятій Діві виповнилося три роки, її святі батьки виконали свою обітницю. Зібравши родичів і знайомих і одягнувши Пречисту Марію в найкращий одяг, зі співом священних пісень, із засвіченими свічками в руках вирушили до Єрусалимського храму.        

        Батьки Марії, йдучи з Марією до Єрусалиму, в душі прощались зі своїм найдорожчим скарбом, завмирали від болю серця, очі їх наповнялися сльозами, а з грудей виривалось зітхання. Марія бачила терпіння своїх батьків і терпіла з ними, вона все віддала в руки Божі і йшла за Божим покликом.          

        Коли вони підійшли до Єрусалимського храму, їм назустріч вийшов первосвященик Захарія зі священиками. Іоаким та Анна з благоговійними молитвами поставили Марію на першу сходинку сходів, які вели до храму. Сходи були досить високими, так що трьохрічна дитина сама без допомоги не могла зійти по них вгору. Але як тільки Отроковицю Марію поставили на першу сходинку, зміцнювана силою Божою, Вона швидко зійшла наверх. Там первосвященик зустрів і благословив Її, як це він завжди робив з усіма, кого, посвячували Богу. Потім, з натхнення Духа Святого, ввів Пресвяту Діву у святеє святих. Туди ніхто з людей не мав права входити, тільки первосвященик один раз в рік входив туди з очищувальною жертовною кров'ю. І ось Пресвята Діва вводиться у святеє святих, невидимо для світу несучи в Собі велику жертву, нову живу жертву – Христа-Бога і Чоловіка. Святий Дух сповістив первосвященикові, що Марія, обрана Отроковиця, достойна входити в найсвятіше місце. Їй наперед призначено Богом стати Матір'ю Сина Божого, який спасе рід людський від загибелі і відкриє всім вхід у Царство Небесне. Усі присутні в храмі дивувалися цій незвичайній події, бо ніколи ніхто такого не бачив.      

         Глибокою таємницею покрите земне життя Пресвятої Богородиці від дитинства аж до того часу, коли була вознесена на небо. Сокровенним було її життя в храмі. Але в Церковному Переданні збереглися відомості, що під час передування в Єрусалимському храмі Вона виховувалася в оточенні благочестивих дів, старанно читала Священне Писання, займалася рукоділлям, постійно молилася і зростала в любові до Бога. А Дух Божий і святі ангели охороняли Божественну Отроковицю. Пресвята Діва жила в храмі і тут готувала Себе до того, щоб стати одушевленим Храмом Бога Живого, Вмістилищем для Невмістимого, Матір'ю Живого Бога.       

         Все життя Пресвятої Богородиці - земної жінки, якій випала честь стати матір'ю Сина Божого, є прикладом самовідданого служіння Богові і праведної поведінки, гідним для наслідування у кожній християнській родині: навчати з раннього віку дітей ідеалам добра, основам християнської віри, різним наукам.       

         І як нам не вихваляти і не прославляти Пречисту Богородицю? Як нам не схилятися перед Тією, від Якої наш Спаситель народився на землі? Вона - основа нашої втіхи. Ми віруємо, що Спаситель ні в чому не може відмовити Своїй Матері, коли Вона заступається перед Ним за людей. Але треба бути гідними Її любові.         

        Введення Богородиці до Єрусалимського храму було явленням Її світові, а отже, мовчазною проповіддю близького пришестя Христового. Таким чином, це свято посідає особливе місце у сходинках нашої підготовки до Господнього Різдва. І саме від Введення в храмах лунають богослужбові різдвяні піснеспіви. Ось чому Церква зачислила це свято до дванадесятих і великих, ось чому Церква у цей день проповідує зустрічати Діву Марію, приходити до храму і приводити із собою дітей, щоби вони, подібно до святої Отроковиці Марії, духовно зустріли Бога.             

         Просімо Бога, щоб Господь дав нам сили, щоб з любов'ю йти дорогою, якою поведе нас Боже провидіння, щоб бути готовими на жертву, якої вимагатиме від нас Бог. А сьогоднішнє свято навчає усіх нас, що ми повинні віддатися вихованню святої Церкви від ранного дитинства до пізньої пори нашого життя. Бо таке виховання провадить до вічного щасливого життя у небі.              

        Дорогі браття і сестри! Воздаймо похвалу і прославлення Божій Матері, благаймо у Неї небесного заступництва і допомоги. Просімо у Неї заступництва Її Сина - Христа і Бога нашого, щоб він подав нам все необхідне для спасіння. Щоб за Її молитвами Господь дарував нам щиру віру, нелицемірну любов, щоб всім цим ведені увійшли ми в Царство Небесне, де всі праведні перебувають. Амінь.

         Підготував священик Богдан Манчур

     

  • 13 грудня / Життя Святого апостола Андрія Первозванного

    13 грудня / Життя Святого апостола Андрія Первозванного

    ___________________________________________________________________________________

         Апостол Андрій був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Віфсаїди, що в Палестині. З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому коли почув проповідь Іоана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Іоан смиренно називав своє служіння лиш звісткою про прихід Того, хто стане втіленням усіх старозавітних пророцтв, усіх очікувань людства. Тому коли він, вказуючи на Ісуса, мовив: “Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”, Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром, тобто Скелею.

         Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозваний. Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа, Його чудес, що підтверджували Його божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння.

        Сповнений благодаті Духа Святого, після П’ятидесятниці апостол Андрій здійснив три великі проповідницькі подорожі з Єрусалиму, звіщаючи Слово Боже в багатьох країнах Європи та Азії. Слово Боже говорить: “Христос постраждав за нас і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його.” Апостол Андрій вповні наслідував цей приклад.

         Він був розіп’ятий на Хресті за проповідь Євангельської звістки. Трапилось це в грецькому місті Патрах 13 грудня 70-го року по Різдву Христовому. Найдавніші літописи твердять, що апостол Андрій Первозваний під час останньої місійної подорожі, проповідуючи на берегах Чорного моря, піднімався Дніпром у Скифію, відвідав місце, де згодом постав Київ.

        Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, — сказав апостол своїм учням, – на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено.” Там апостол встановив Хрест.

        Підготував священик Олег Малетич

     

  • 17 грудня / Життя святої Варвари

    17 грудня / Життя святої Варвари

    _________________________________________________________________________________

        Свята Варвара народилася і провела своє недовге життя в місті Іліополі (сучасна Сирія) за правління імператора Максиміана (305-311). Там же свята прийняла і мученицьку смерть за Христа. Її чудотворні мощі, приносять зцілення, знаходяться у святому місті Києві і здавна шанувались побожним людом. Свята Варвара – одна з найулюбленіших у народі святих. Ось вже багато століть до раки з її мощами приходять люди, вірять і знають, що вона – помічниця усім, хто з вірою і щирою молитвою до неї прибігає.

         Свята Варвара була зовсім юною дівчиною, яка жила на межі III і IV століть в Малій Азії, але історія її настільки вражаюча, що не забулася і через століття, її знають у всіх куточках християнського світу. Надзвичайно красива, не мала потреби ні в чому, Варвара була дочкою багатого і знатного  в Іліополі Фінікійському – затятого язичника Діоскора, але, дізнавшись про Христа, прийняла Його вчення всім серцем і з легкістю зуміла знехтувати всіма благами світу заради того, щоб бути гідною покликання християнки.

          Рано ставши вдівцем, Діоскор батько святої Варвари, зосередив всю свою душевну прихильність до своєї єдиної доньки. Бачачи надзвичайну красу Варвари, Діоскор вирішив виховати її, приховуючи від сторонніх очей. Для цього він побудував вежу, де крім Варвари, перебували тільки її язичницькі вчителі і слуги. З вежі відкривався чудовий вид небесного і земного світу Божого. Милуючись красою природи дівчина стала задаватись питаннями про сотворення  мудро влаштованого, гармонійного і прекрасного світу. Бажання пізнати істинного Бога так захопило душу Варвари, що вона вирішила присвятити цьому життя та провести його у  дівоцтві.

         А слава про її красу поширилася в місті, і багато домагалися її руки, але вона, незважаючи на ласкаві вмовляння батька, відмовлялася від одруження. Варвара попередила батька, що його наполегливість може закінчитися трагічно і розлучити їх назавжди. Діоскор вирішив, що характер дочки змінився від замкнутого життя. Він дозволив виходити з вежі і дав повну свободу у виборі друзів і знайомих. Дівчина зустріла в місті юних християнок, і вони розкрили їй вчення про Творця світу, про Бога у святій Тройці єдиній. Через деякий час, провидінням Божим, у місто Іліополь приїхав з Олександрії, під виглядом купця, священик. З рук його Варвара прийняла Тайну Хрещення.

        В той час при будинку Діоскора будувалася розкішна лазня. За наказом господаря робітники готувалися зробити в ній два вікна на південну сторону. Але Варвара, користуючись відсутністю батька, випросила їх зробити третє вікно, в знак Троїчного Світла. Над входом в купальню Варвара викарбувала хрест, який міцно закарбувався на камені. На кам'яних сходах лазні залишився слід її ноги, з якого забило джерело, яке згодом виявило велику цілющу силу, яку Симеон Метафраст, описуючи страждання святої мучениці, порівнює з життєдайною силою струменів Йордану і Силоамскої купелі. Коли Діоскор повернувся і побачив зміни у плані споруди, був страшенно розлючений, тоді дочка розповіла йому про пізнання нею Триєдиного Бога, про спасительну силу Сина Божого і про марність поклоніння ідолам. Діоскор прийшов в лють, жорстоко побив дочку, а потім замкнув її під варту і довго морив голодом. Переконавшись, що не зможе зломити її віри, він у розпачі відвів її до правителя міста Мартіана і сказав йому, що коли вона не покається і не поклониться богам язичників, то той може чинити з нею, що захоче: «Муч її, як хочеш. Я їй не батько, і вона мені не донька!»

        Мартіан був розчулений молодістю і вродою Варвари. Він почав її умовляти, аби вона зберегла своє молоде життя. Та свята діва, сповнена любов’ю до Христа, нізащо не погоджувалась визнати богів язичників і заявила Мартіану, що вона готова прийняти мученицьку смерть заради свого Бога і Спасителя. Тоді розгніваний Мартіан наказав її катувати і вкинути до в’язниці. У в’язниці Ісус Христос з’явився до неї і зцілив її рани. Коли її знову привели до Мартіана, то він здивувався, побачивши, що всі рани в неї загоїлись і вона здорова. Він запропонував їй принести жертву богам за своє зцілення.

         «Не твої боги зцілили мене, — вигукнула свята Варвара, —  мене зцілив Господь Бог Ісус Христос. Йому я з вдячністю поклонюсь і віддам себе в жертву». Її знову почали катувати.

         За відмову відректися від євангельського вчення і принести поклоніння чужим богам, Варвару піддали жорстоким тортурам, не пошкодувавши ні юного віку, ні дівочої ніжності. Їй довелося витримати жахливі катування, які не зміг би витерпіти кожен чоловік. Дівчину жахливо били, палили її тіло вогнем, ранили  її тіло залізними кігтями, зірвавши з неї одяг, тягнули оголеною по місту...

        Бачачи мужність святої і співчуваючи її мукам, християнка Юліанія також захотіла зносити страждання за Христа. Після тяжких тортур і катувань святій Варварі і Юліанії стяли голови. Святу Варвару стратив сам її батько Діоскор. Відплата мучителям незабарилась – Мартіан і Діоскор були спалені заживо блискавкою.

         В людській свідомості не вкладається і здається нереальним і неправдоподібним, що головним гонителем і мучителем Варвари стала найбільш близька для неї людина – колись люблячий і піклуючий батько. У повчаннях нашого сучасника – відомого афонського старця Йосипа Ватопедського – є одне спостереження, що дозволяє глибше зрозуміти історію цієї святої і ту жахливу метаморфозу, якої зазнала природна батьківська прихильність: «Коли немає стриманості та любові духовної, від почуттів народжуються пристрасті».  Адже батько любив свою дочку більше всього на світі, піклувався про неї, оберігав її і думав про вибір для неї гідного нареченого, проте нездоланною перешкодою стало питання про віру.

         Неосвячений справжньою любов'ю, любов'ю во Христі, почуття батька Варвари буквально розвіялись під дією пристрастей і помилок. Батьківська любов обернулась в нестримну ненависть, батьківське піклування, батьківська любов, ласка – в шалене переслідування. Її ж почуття, скріплене вірою і любов'ю до Господа, навпаки, стрімко зросло, дозріло і простяглося до вершин християнської відваги – до готовності віддати життя за Того, Хто був втіленням її любові. Під тортурами вона лякалась не болю, але щоб тільки не відступити від Істини, і Господь дав їй сили. Ще зовсім юна дівчинка виявила в земній битві зі злом стільки мужності, скільки виявляли загартовані в походах римські легіонери, які приймали християнство і віддавали перевагу смерті ніж брати  участь в язичницьких обрядах.

         У VI ст. мощі святої великомучениці були перенесені в Константинополь. Як свідчить православне передання, в 1108 році царівна Варвара, донька візантійського імператора Олексія Комніна, вступаючи в шлюб з руським князем Михайлом Ізяславовичем, перед від'їздом в Київську Русь попросила в дар у свого батька цілющі мощі святої Варвари. Її чоловік, великий князь Святополк Ізяславович (у хрещенні – Михаїл), вибудував роком раніше у Києві Михайлівський Золотоверхий собор, з почестями поклав там цілющі мощі великомучениці і заснував Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир. Під час нашестя Батия мощі були приховані, а потім знову повернені на колишнє місце. На початку XVIII століття Київським Митрополитом Іоасафом (Кроківським) був складений Акафіст святій великомучениці Варварі.

         Київське передання свідчить, що мощі святої Варвари рятують від хвороб і напастей. Історик Сементовський писав, що у 1710 році однією тільки Михайлівської Золотоверхої обителі, де спочивають чудотворні мощі святої великомучениці Варвари, не торкнулася згубна виразка, і ні один з тих, братів що живуть у ній не помер, незважаючи на те, що двері святої обителі були відчинені для всіх паломників на поклоніння святим мощам великомучениці. Те саме повторювалося в 1770, 1830, 1848, 1853 і 1855 роках, коли лютувала згубна холера. Історик наводить приклади того, що цілюща сила мощей святої Варвари простягалася далеко за межі монастирських мурів. Досить було під час епідемії винести нетлінні останки святої за ворота і обнести навколо обителі, як виразка кожен раз після обнесення применшувалася у всьому місті.  

         Мощі великомучениці Варвари були привезені в Київ без лівої руки, яка довгий час залишалася в Греції. У XVII столітті руку великомучениці доставили в тодішню Польщу і поклали в братській Воздвиженській церкві у місті Луцьку. І там ці святі мощі також просяяли величезною цілющою силою.

       Нині мощі святої Великомучениці Варвари знаходяться у Володимирському кафедральному патріаршому соборі м. Київ. Це - найдревніші мощі в Україні.

         З часу перебування мощей на теренах нашої землі стали відомі багато випадків чудес, зцілень, порятунків від смерті, навернення до православної віри.

         День пам'яті святої великомучениці Варвари православний світ відзначає 17 грудня.  

         Підготував Іван Наконечний

     

  • 19 грудня / Життя святителя Миколая, архієпископа Мирлікійського чудотворця

    19 грудня / Життя святителя Миколая, архієпископа Мирлікійського чудотворця

    _________________________________________________________________________________

         19 грудня православні люди всього світу святкують  день святого Миколая Чудотворця. З поміж великих святих угодників Божих, святитель Миколай користується особливою любов’ю нашого народу.

         Святитель Миколай народився в середині III століття в м.Патарі. Його батьки Феофан та Нонна, були благочестивими, знатними і заможними людьми, які вирізнялися добропорядністю й милосердям до бідних. Вони довго не мали дітей, та  як нагороду за їхнє благочестя Господь дарував їм сина, дали йому ім'я Миколай, що означає “переможець народів”. Освячений ще в утробі матері богонатхненною благодаттю, він явив себе благоговійним шанувальником Бога ще до того як побачив світ. Охрестили Миколая відразу після народження, що було рідкістю на той час. В купелі він простояв три години на ногах без нічиєї допомоги, цим вшановуючи Пресвяту Тройцю, великим служитилем і заступником Якої він мав стати згодом.

         В середу і п'ятницю Миколай споживав материнське молоко лише раз на день, і то ввечері, після батьківських молитов. Підростаючи роками, юнак зростав і розумом, всіляко уникав  суєтних друзів і марних бесід, уникав і розмов із жінками та навіть не дивився на них. У Божому храмі він проводив цілі дні і ночі у богомисленній молитві та читанні божественних книг.         

         Був у святого Миколая дядько, єписком міста Патари, який мав таке ж ім'я, що й племінник, який на його честь і був названий Миколаєм.  Цей єпископ, бачачи, що його племінник досяг великих чеснот, порадив його батькам віддати сина на службу Богу. Прийнявши сан пресвітера, святий Миколай складав труди до трудів, перебуваючи у постійній молитві і пості, він, бувши смертним, прагнув наслідувати безтілесних. Отримавши спадок від батьків, святий Миколай роздав його убогим.

         Жив у м. Патарі один знатний і багатий чоловік, але так трапилося, що він сильно зубожів, втратив свою знатність. Мав він трьох вродливих дочок, але не було в нього для них приданого.  Нужда привела батька до жахливої думки – віддати своїх дочок на блудодійство, щоб таким чином забезпечити собі та їм життя. Святий Миколай, почувши про крайню убогість того чоловіка і Божим одкровенням дізнавшись про його злий намір, відчув жалість до нього та вирішив допомогти, але не хотів благодіяти відкрито.  Святий Миколай вирішив зробити милостиню таємно через дві причини: хотів уникнути суєтної людської слави, дотримуючись слів Євангелії: “Стережіться, не творіть милостині вашої перед людьми”, а також він не хотів образити чоловіка, який колись був багатим, а зараз зубожів. Він узяв великий мішок золота, опівночі прийшов до дому того чоловіка і кинувши цей мішок у вікно, сам поспішив повернутися додому. Зранку батько знайшов золото, подякував Господу і незабаром зміг видати старшу доньку заміж. Святий Миколай, коли побачив, що його благодіяння принесли належний плід, вирішив і для другої також таємно кинути через вікно  мішок  із золотом. Батько незабаром і другу дочку видав заміж. Твердо сподіваючись, що Господь таким же чином надасть милість і третій дочці, вирішив будь-що дізнатися свого благодійника і гідно подякувати йому. Для цього він ночами вичікував його приходу. Не довго довелося чекати: скоро прийшов і втретє добрий пастир Христовий. Почувши дзвін впавшого золота, батько поспішно вийшов з дому і наздогнав свого таємного благодійника. Упізнавши, у ньому святителя Миколая, кинувся йому у ноги, цілуючи їх і називаючи його визволителем, помічником і спасителем душ, які впали у крайню гибель.         

         Одного разу св. Миколай забажав піти до Палестини, поклонитися місцям, освяченим чудесами Ісуса Христа. Коли  корабель плив біля Єгипту, подорожні ще не знали, що на них чекає, проте святий Миколай, який був серед них, передбачив, що незабаром підніметься буря, і сповістив про це своїх супутників, сказавши їм, що він бачив самого диявола, який увійшов на корабель з тим, щоб усіх їх потопити в глибині морській. І в ту саму годину небо затягнулося хмарами, і сильна буря підняла страшне хвилювання на морі. Подорожні злякалися та зневірилися у своєму порятунку. Чекаючи смерті, вони благали святого отця Миколая допомогти їм, що гинули у морській безодні. Святий велів їм бути мужніми, покласти надію на Бога і без жодних сумнівів очікувати швидкого порятунку і почав щиро молитися Богу. У ту ж мить море заспокоїлося, настала велика тиша, і загальна скорбота обернулася на радість.  Після того одному з  корабельників потрібно було піднятися на верх щогли. Спускаючись звідти, він зірвався і впав із самої висоти на середину корабля і розбився на смерть. Святий Миколай, швидкий на допомогу, негайно воскресив його своєю молитвою, і той встав, ніби пробудившись зі сну.  Відвідавши Єрусалим, він вирішив не повертатися додому, а піти в пустелю та присвятити себе служінню Богу: постом, молитвою та зреченням від сну. Проте Бог відкрив йому Свій намір: звелів повернутися на батьківщину, щоб в ньому прославилося ім'я Господнє.

          Зрозумівши свою місію, св. Миколай прибуває до головного міста Лікії, де його ніхто не знав. Там його обрано єпископом. Але перед цією подією св. Миколай мав чудесне видіння: вночі йому явився Спаситель і вручив святе Євангеліє, оздоблене золотом і коштовним камінням, а Божа Мати поклала на нього єпископський омофор. Св. Миколай для пастви був прикладом християнського життя, двері його дому були відчинені для всіх:  кожного він приймав з любов'ю і привітністю, будучи для всіх помічником і паства його процвітала.         

         Але наближалися дні випробувань. Церква Христова піддалася гонінням імператора Діоклетіана. Храми руйнувалися, божественні і богослужбові книги спалювалися, єпископи і священики закривались в темниці і віддавалися тортурам. Всі християни піддавалися усіляким образам і мукам. Гоніння дійшло і до Лікійської Церкви. Та  святий  Миколай сміливо зміцнював християнську віру, за що разом з іншими був кинений до в'язниці. Тут він пробув тривалий час, зазнавши тяжких страждань, голоду, спраги, образи, знущання та утисків. Однак словом і власним прикладом він підбадьорював і зміцнював своїх братів у в'язниці. Він переконував бути твердими у сповіданні Христа. Тим часом християн відпустили на волю.

         Благовірний князь Констянтин, прагнути утвердити Христову віру, повелів скликати в місті Нікеї Перший Вселенський собор. Серед 318-ти отців собору був і святитель Миколай. У  роботі собору він показав себе полум`яним ревнителем чистоти віри, виступивши проти нечестивого вчення Арія і разом зі святими отцями собору затвердив і передав усім догмати православної віри.         

         У подвигах любові до Бога і ближніх проходило усе життя, архієпископа мирлікійського, який перейшов у вічність 19 грудня 342 року. Його святе тіло з честю поховали в соборній мир лікійській церкві, від нього йшли пахощі й цілюще миро.         

         22 травня Свята Церква згадує перенесення мощей святителя з Мир Лікійських у місто Барі (Італія). Спочатку чесні мощі св. Миколая були покладені в церкві св. Іоана Предтечі. Відчувши чудодійну цілющу силу святих мощей, вдячні жителі міста Барі спорудили в ім`я святителя Миколая розкішний мурований храм, в якому поставили срібну, позолочену раку.         

          Шанують святителя Миколая в усьому світі, на його честь збудовано багато храмів. Намагаймося і ми пам'ятати угодника божого Миколая не лише  обдаровуючи  дітлахів та знедолених, а наслідуючи його життя.         

           Святителю Отче Миколаю моли Бога за нас грішних.

           Підготував Володимир Огаль

     

  • 24 грудня / Життя преподобного Даниїла Стовпника (410)

    24 грудня / Життя преподобного Даниїла Стовпника (410)

    _________________________________________________

        Преподобний Даниїл Стовпник народився в селі Віфара, поблизу міста Самосати в Месопотамії. Мати його Марфа довго була безплідною і в молитвах дала обітницю, якщо народиться дитина, присвятити його Господу. Молитва була почута, і Марфа незабаром народила сина, який до 5 років ріс без імені. Батьки хлопчика хотіли, щоб народжений за вподобанням Божого також від Бога отримав би і ім'я. Вони привели сина до найближчого монастиря і звернулися до ігумена. Ігумен звелів подати одну з богослужбових книг, і навмання розгорнувши її, знайшов в ній слова пророка Даниїла. Так юнак отримав ім'я. Батьки просили, щоб хлопчик залишився в монастирі, але ігумен не прийняв його, так як той був ще дуже малий. У 12 років, нікому не кажучи, юнак пішов з дому в монастир.

        Батьки зраділи, коли дізналися, де знаходиться син, і прийшли в монастир. Побачивши, що він ще ходить в мирському одязі, вони благали ігумена постригти його в Ангельський чин. У недільний день ігумен виконав їх прохання, але заборонив їм часто відвідувати сина. Братія обителі дивувалася подвигам ченця.

        Одного разу разом з ігуменом монастиря Даниїл відвідав святого Симеона Стовпника, який передрік юному ченцеві, що і він понесе подвиг стовпничества. Преподобний Даниїл продовжив подвижницьке життя в затворі. Коли в баченні йому було вказано місце нового подвигу, він пішов у Фракійську пустелю разом з двома учнями, де вони побудували стовп, на якому преподобний Даниїл провів 33 роки. До стовпа стікалися люди, нещасні і хворі, і все отримували від преподобного Даниїла допомогу і зцілення. Молитов святого подвижника просили візантійські імператори. З численних пророкувань преподобного найбільш значним було пророцтво про сильну пожежу в Константинополі. Преподобний Даниїл мав ще й дар благодатного слова. Він наставляв багатьох на шлях виправлення життя.

    Преподобний помер на 80-му році.

       Підготував Юрій Гринда

     

     

  • Життя Святителя Спиридона, єпископа Тримифунтського, Чудотворця

    Життя Святителя Спиридона, єпископа Тримифунтського, Чудотворця


    Святий Спиридон Тримифунський, також Спиридон Саламінський – ранньо християнський кіпрський святий та чудотворець, єпископ міста Тримифунт (сучасний Саламін). Святий шанується у православній та римо-католицькій церквах.

    Святитель Спиридон Триміфунтський народився в кінці III століття на острові Кіпр. Про його життя відомостей збереглося мало. Відомо, що він був пастухом, мав дружину і дітей. Всі свої кошти він віддавав на потреби ближніх і мандрівників, за це Господь винагородив його даром чудотворення: він зціляв невиліковно хворих і виганяв бісів. Після смерті дружини, в часі царювання імператора Костянтина Великого (306 - 337), його хіротонізовано на єпископа Кіпрського міста Триміфунта.

    У сані єпископа святитель не змінив свого способу життя, з'єднавши пастирське служіння із справами милосердя. За свідченням церковних істориків, святитель Спиридон в 325 році брав участь в I Вселенському Соборі. На Соборі святитель вступив в змагання з грецьким філософом, що захищав єресь Арія. Проста мова святителя Спиридона показала всім неміч людської мудрості перед Премудрістю Божою: «Слухай, філософе, що я буду говорити тобі: ми віруємо, що Всемогутній Бог з нічого створив Своїм Словом і Духом небо, землю, людину і весь видимий і невидимий світ. Слово це є Син Божий, Який зійшов заради наших гріхів на землю, народився від Діви, жив з людьми, постраждав, помер для нашого спасіння і потім воскрес, спокутувавши Своїми стражданнями первородний гріх, і співвоскресив з Собою людський рід. Ми віруємо, що Він Єдиносутній і Рівночесний з Отцем, і віруємо цьому без всяких лукавих вигадок, бо таємницю цю осягнути людським розумом неможливо".

    В результаті бесіди противник християнства зробився його ревним захисником і прийняв святе Хрещення. Після розмови зі святим Спиридоном, звернувшись до своїх друзів, філософ сказав: "Слухайте! Поки змагання зі мною велося за допомогою доказів, я виставляв проти одних доказів інші і своїм мистецтвом сперечатися відбивав усе, що мені представляли. Але коли, замість доказу від розуму, з вуст цього старця почала виходити якась особлива сила, докази сталі безсилі проти неї, оскільки людина не може опиратися Богові. Якщо хто-небудь з вас може мислити так само, як я, то щоб увірував в Христа і разом зі мною хай іде за цим старцем, вустами якого говорив Сам Бог".

    На тому ж Соборі святитель Спиридон явив проти аріан наочний доказ Єдності в Святій Трійці. Він взяв у руки цеглину і стиснув її, миттєво вийшов з неї вгору вогонь, вода потекла вниз, а глина залишилася в руках чудотворця. "Се три стихії, а плінфа (цеглина) одна, - сказав тоді святитель Спиридон, - так і в Пресвятій Трійці - Три Особи, а Божество Єдине".

    Святитель з великою любов'ю піклувався про свою паству. За його молитвами засуха змінювалася рясним животворящим дощем, а безперервні дощі - вітром, зцілювалися хворі, виганяли демонів. Одного разу до нього прийшла жінка з мертвою дитиною на руках, просячи заступництва святого. Помолившись, він повернув немовля до життя. Мати, приголомшена радістю, впала бездиханною. Але молитва угодника Божого повернула життя і матері. Якось, поспішаючи врятувати свого друга, обмовленого і засудженого до смерті, святитель був зупинений в дорозі несподівано розлитим від повені струмком. Святий наказав потоку: "Стань! Так велить тобі Владика всього світу, щоб я міг перейти і врятований був муж, ради якого поспішаю". Воля святителя була виконана, і він благополучно перейшов на інший берег. Суддя, попереджений про те, що сталося чудо, з пошаною зустрів святого Спиридона і відпустив його друга.

    Відомий з життя святителя і такий випадок. Якось він зайшов в порожню церкву, повелів запалити лампади і свічки і почав богослужіння. Проголосивши "Мир всім", він і диякон почули у відповідь зверху лунаючі "безліч голосів, які виголошували: "І духові твоєму". Хор цей був великий і солодший від всякого співу людського. На кожній ектенії невидимий хор співав "Господи, помилуй". Люди, які були неподалік захопились долинаючим з церкви співом і поспішили до неї. У міру того, як вони наближалися до церкви, чудовий спів все більше і більше наповняв їх слух і тішив серця. Але, коли вони увійшли до церкви, то не побачили нікого, окрім єпископа з небагатьма церковними служителями, і вже не чули більше небесного співу, від чого прийшли у велике здивування".

    Святий Симеон Метафраст, описувач його житія, уподібнював святого Спиридона патріархові Аврааму в чесноті гостинності. "Треба знати й те, як він приймав мандрівників", - писав близький до чернечих кіл Созомен, наводячи у своїй "Церковній історії" дивний приклад з життя святителя.

    Одного разу по настанні Чотиридесятниці в його будинок постукав мандрівник. Бачачи, що подорожній дуже стомлений, святий Спиридон сказав доньці: "Обмий ноги цій людині, та запропонуй йому поїсти". Але зважаючи, що до посту не було зроблено потрібних запасів, бо святитель "куштував їжу лише в певний день, а в інші залишався без їжі". Тому дочка відповіла, що в будинку немає ні хліба, ні муки. Тоді святий Спиридон, вибачившись перед гостем, наказав дочці підсмажити солоне свиняче м'ясо, що було у запасі і, посадивши за стіл мандрівника, взявся за трапезу, "переконуючи ту людину наслідувати собі. Коли ж останній, називаючи себе християнином, відмовився, - той додав: "Однак не потрібно відмовлятися, бо Слово Боже прорекло: "Все чисте є чистим" (Тит. 1,15) ".

    Інша історія, повідомлена Созоменом, також вельми характерна для святителя. У святого був звичай із зібраного врожаю одну частину роздавати бідним, а іншу віддавати нужденним у борг. Сам він особисто нічого не давав, а просто показував вхід до комори, де кожен міг взяти, скільки потрібно, і потім повернути таким же чином, без перевірки і звіту.

    Відома також розповідь Сократа Схоластика про те, як злодії вирішили викрасти овець святого Спиридона: пізно вночі забралися вони в кошару, але тут же невидимою силою виявилися зв'язаними. Коли настав ранок, святий прийшов до стада і, побачивши пов'язаних розбійників, помолившись, розв'язав їх і довго умовляв залишити беззаконний шлях і добувати прожиток чесною працею. Потім, подарувавши їм по вівці і відпускаючи їх, ласкаво сказав: "Бо жне даремно ви не спали".

    Часто уподібнюють святого Спиридона пророкові Іллі, бо так само по молитві його під час засух, котрі часто загрожували острову Кіпр, йшов дощ: "Рівноангельного Спиридона бачимо, великого чудотворця. Колись країна від бездощів'я і засухи вельми постраждала, був голод і виразка, і багато безліч людей померли, за молитвами ж святителя зійшов з небес на землю дощ: люди ж, які визволили від лиха, подячно взивали: Радуйся, бо великому пророкові уподібнився і дощ, який не допустить голод і недуги, своєчасно звів єси".

    Все житіє святителя приголомшує дивною простотою і силою чудотворіння, що була дарована йому від Господа. По слову святителя прокидалися мертві, приборкувалися стихії, посоромлювалися ідоли. Коли в Олександрії Патріархом був скликаний Собор ради розтрощення ідолів і капищ, за молитвами отців Собору впали всі ідоли, окрім одного, самого шанованого. Патріарху у видінні було відкрито, що ідол цей залишився для того, щоб бути осоромленим святителем Спиридоном Тримифунтським. Викликаний Собором святитель сів на корабель, і в той момент, коли корабель пристав до берега і святитель ступив на землю, ідол в Александрії зі всіма жертовниками упав на землю, що сповістив Патріарху і всім єпископам наближення святителя Спиридона.

    У праведності і святості прожив святий Спиридон земне життя і в молитві віддав душу свою Господу (+ бл. 348).

    В історії Церкви святитель Спиридон вшановується разом зі святителем Миколаєм, архієпископом Мирлікійським. Мощі його покояться на острові Корфу в церкві його імені (крім правої руки, яка знаходиться в Римі).

    Пам'ять святителя Спиридона Тріміфунтського згадується                    25 грудня (за новим стилем).

  • РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    21 вересня - велике дванадесяте свято - Різдво Пресвятої Богородиці. Господь, перш ніж народитися на землі як людина для спасіння світу, приготував свою Пречисту Матір. Із слів тропаря цього свята видно, що воно особливо радісне і важливе. Радісний цей день, бо це – день народження Божої Матері – Владичиці неба й землі. Він і важливий, бо підкреслює велику правду святої віри про Богоматеринство Пречистої Діви Марії.

    У невеличкому галілейському місті Назареті жила літня подружня пара - Іоаким і Анна. Обоє були праведні і благочестиві. Святе подружжя Іоаким і Анна довгий час були бездітними і плакали про те, що у них немає дітей. Одного разу Іоаким у велике свято приніс в Єрусалимський храм дари Господу Богу. Але священик не захотів прийняти дарів Іоакима, тому що він був бездітний, а діти вважалися благословенням Божим. Св. Єпіфаній говорить: «Іоаким — значить приготування для Господа, або від Іоакима приготувався храм Господа, тобто Пресвятая Діва Марія; Анна — благодать, тому що Іоаким і Анна одержали благодать через зачаття від них благословенної Діви». По батькові Діва Марія походить з царського роду, по матері — від архієрейського, і таким чином вона увінчана славою і честю; славою — бо від кореня царського проросла, честю — бо з архієрейського племені виросла.

    Тим часом дружина його, що залишалася вдома, теж почула, що первосвященик в храмі відмовився прийняти їх дари через бездітність. Вона дізналася також, що чоловік її, засмучений і плачучий, пішов у пустелю, і сама заплакала. Анна пішла у свій сад, сіла під деревом лавровим, зітхнула і, глянувши на небо повними сліз очима, помітила вгорі, на дереві, гніздо, в якому пищали маленькі пташенята. «Навіть птахи мають дітей, а у нас немає такого щастя у старості», - подумала Анна.       

    Раптово їй з'явився ангел Господній. Він сказав: «Ти зачнеш і народиш Дочку, благословенну, вище всіх. Через Неї отримають благословення Боже і всі земні народи. Через Неї буде дано всім людям Порятунок. Ім'я їй буде Марія». Або, таким чином (за лексикою св. апостола Павла) багаточисельні "гілки" - представники всіх племен, народів і рас походженням з усуціль неплідної "дикої оливи" огидного і згубного язичництва отримали благословенну, благодатну можливість бути ґрунтовно "прищеплені" до вельми "доброї оливи" спасаючої християнської віри, котру міцно "тримає" її потужний - заснований, добре удобрений і виплеканий Господом старозавітній "святий корінь". (Рим.11:16-24).

    У той же самий час ангел з'явився в пустелі і Іоакиму. Він сказав: «Іоакиме! Бог почув твою молитву, і Він даруватиме тобі Свою благодать. Твоя дружина Анна зачне і народить тобі Дочку, яка буде радістю для всього світу. Ось тобі знак, що я говорю тобі правду: йди до храму до Єрусалиму, і там, біля Золотих воріт, знайдеш свою дружину Анну, якій я сказав те ж саме».

    Здивований Іоаким, дякуючи всім серцем Богові, з радістю поспішно вирушив у Єрусалим, до храму. Там, як сказав йому ангел, він побачив Анну, що молиться Богу біля Золотих воріт, і розповів їй про ангела. Вона також розповіла чоловікові про все, що бачила і чула про народження Дочки. Помолившись Господові і вклонившись Йому в храмі, подружжя повернулося додому.  

    Через дев'ять місяців у Анни народилася Дочка, найчистіша і найблагословенніша. Вища за все, що було коли-небудь створено, початок нашого спасіння, наша молитовна заступниця перед Богом. Про різдво Її раділи небо і земля. З нагоди Її народження Іоаким приніс Богові великі дари і жертви, отримав благословення первосвященика, священиків і всіх людей за те, що удостоївся благословення Божого. Потім він влаштував у своєму будинку великий бенкет, і всі веселилися і славили Бога.

              На спомин Різдва Пресвятої Богородиці з давніх-давен встановлено церквою свято. Згадка про це свято дійшла до нас з IV ст., коли рівноапостольна княгиня ольга побудувала храм в пам'ять про народження Матері Божої. В VI ст. про святкування Різдва Богородиці згадує святий Григорій Двоєслов у своєму секрементарії. Йосиф студит прославив Різдво Пресвятої Богородиці багатьма піснями, які і сьогодні співають в церквах в дні святкування Різдва Діви Марії: «З давніх-давен оспівуємо святе народження Твоє, шануємо благословенне зачаття Твоє, Богом обрана Невісто Діво».

    Стихири і гімни на честь цього празника уклали патріярх Анатолій (449-458), Степан Єрусалимський (VI ст.), святий Андрій Критський і патріярх Сергій (VII ст.), святий Йоан Дамаскин і патріярх Герман (VIII ст.), святий Йосиф Студит (IX ст.). Офіційне введення цього празника у візантійському цісарстві приписують цісареві Маврикієві (582-602).

    Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, Церква і священики прославляють найвищу ступінь наближення божества до людей, його благодатне єднання з ними в образі Діви, народженої з благословення Божого. «Величаємо Тебе, Пресвята Діво, і шануємо Твоїх родителів, і всехвальне славимо народження Твоє», — співають величальну пісню Богородиці.
               Святий Андрій Критський у своєму слові на день Різдва Пресвятої Богородиці говорить: «Нинішнє свято є для нас початком свят, воно служить провісником благодаті і істини».
    За словами святого Іоана Дамаскіна: «День Різдва Богородиці є свято всесвітньої радості, тому що Богородицею весь рід людський обповився і смуток праматері Єви змінився на радість».
    Євангеліє благовіщає про зустріч Пресвятої Діви Марії після благовіщення з праведною Єлизаветою, у якої заворушилась дитина в утробі її. І Єлизавета наповнилась Духом Святим і пророкувала: «Благословенна ти між жонами і благословен плід утроби Твоєї!», а Марія промовила: «Величає душа моя Господа, і зрадів дух мій у Бозі, Спасі моїм, бо зглянувся на смирення раби своєї, ось
    бо віднині ублажатимуть мене всі роди, бо вчинив мені велич всемогутній, і святе ім’я Його» (Лук. 4, 39—49).     
                     

    Різдво Богоматері – це початок неосяжної для людського розуму таємниці боговтілення і нашого спасіння. Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії є джерелом радості й утіхи. В особі Богоматері Бог дарував світові особу, перед Якою схиляється стільки людей, підноситься стільки молитов, перед Якою виливаються ріки людських сліз. Матір Божа так повно і ясно Сама про себе сказала словами гімну: «Величає душа моя Господа, і зрадів дух мій у Бозі, Спасі моєму» (лк. 1, 46-47). У цьому все Її життя – прославляти Бога за мудрість творіння, за Його промисел, за любов і милосердя. І це, попри скорботи та страждання, якими переповнювалось Її материнське серце біля Хреста Господнього.
    «І зрадів дух мій у Бозі, Спасі моєму», - у цьому Її повсякчасна настроєність. Вона бачила людські слабкості й пороки. Вона бачить їх і нині, і по-материнському уболіває серцем. Але, незважаючи на це, вона залишається на висоті споглядання вищої небесної святості, і дух її завжди радіє у Бозі Спасителі, який приніс себе в жертву заради спасіння усього людства. У цій Богородичній радості – джерело благодатного впливу Божої Матері на серця віруючих, які підносять до неї свої молитви. Дійсно, скільки людей, які з вірою благають її материнської домоги, одержують зцілення і розраду.
     

    За прикладом Богоматері християнин повинен завжди величати Бога і радіти у Бозі. У цій радості не може бути місця для скорботи , смутку чи відчаю, самотності або відчуженості. Усіх любить Господь і за всіх безперестанно просить Його Пречиста Матір.
           Як часто в житті ми відчуваємо прагнення чистоти, оновлення та радості. І як часто наша негідність, наші гріхи закривають світло радості та слави Божої. У день Різдва Владичиці нашої Богородиці звернімось до Неї і проситимемо Її – Пречисту і Пренепорочну, щоб Вона допомагала нам перемагати гріх і всяку нечистоту, щоб ми могли чистим серцем славити Бога і радіти у Ньому. Хто звертається до Неї з вірою і надією, не залишиться безутішним і не почутим, Їй дана благодать молитися за нас і допомагати нам.

     

     

     

  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

    28 серпня – Церква святкує одне з великих дванадесяих свят – Успіння Пресвятої Богородиці. Хоча празник Успіння нагадує нам про сумну подію смерти, все-таки він належить до радісних празників. Богослуження праз­ника Успіння повне радісних і веселих гімнів. Цього дня свята Церква радіє, бо Пресвята Богомати з тілом і душею перейшла з мирського життя до вічної слави Свого Сина, та що з її Успінням ми одержали в небі могутню Заступницю і Покровительку. Тож погляньмо на її чудесне Успіння та на установлення празника Успіння.

    День смерти Пресвятої Богородиці зветься в нашій Церкві Успіння, бо її тіло після смерти не зотліло, але разом з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як вона померла, бо про це святе Євангеліє нічого не згадує. Основу празника Успіння творять священна традиція Церк­ви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церк­ви та однакова думка святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства.

    Найдавніше записане передання, що говорить про смерть Пре­святої Богородиці, є у творі, який у Західній Церкві відомий як Перехід Святої Марії, а на Сході той самий твір має назву "Святого Йоана Богослова слово на Успіння Святої Богородиці". Автор цього твору невідомий. Одні історики думають, що цей твір похо­дить з кінця другого або початку третього сторіччя, а інші — з кінця шостого віку.

    З цього твору довідуємося про святе й чудесне Успіння Пре­святої Богородиці. Ось його коротка історія:                                      

    "Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і звістив від її Сина Ісуса Христа час її переходу до вічнос­ти.На день її смерти в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі апостоли, хоч були розсіяні по різних краях світу. Не було тільки апостола Фоми. Божа Мати висловила бажання, що хоче бути похована в Гетсиманії коло своїх батьків і свого Обручника Йосифа. Сам Христос у супроводі ангелів і святих прийшов по душу своєї Пресвятої Матері. Апостоли при співі побожних гімнів на своїх раменах занесли її тіло до гробу і три дні від нього не відходили. Третього дня прийшов здалека апостол Фома й дуже бажав ще востаннє поглянути на Пресвяту Богородицю. Коли ж гріб відкрили, то її тіла там уже не було, а тільки похоронні ризи. Тепер усі зрозуміли, що вона воскресла і з тілом та душею її взято на небо".

    Є свідчення, що з початку VI ст. у храмі Успіння в Гетсиманії був гріб Пресвятої Богородиці, тому церкву на Сіоні стали вважати місцем її Успіння. Однак на сьогодні історики не знають про місце її смерти, та де є її гріб. Одні доводять, що вона померла в Єруса­лимі, інші ж твердять — в Ефесі, куди нібито її узяв з собою святий євангелист Іоан Богослов. У Ефесі ще сьогодні показують дім, де, згідно з традицією, перебувала Божа Мати.

    У творах святих Отців до IV століття нема нічого про Успіння Богоматері. Святий Епіфаній Кипрський († 403) пише: "Хай досліджують святе Письмо та не знайдуть там свідчення ані про смерть Марії, ані про те, що вона вмерла чи не вмерла; ані про те, що вона похована чи не похована. І коли Іоан перейшов до Азії, то також ніде не говориться, чи він узяв із собою святу Діву".

    Лише після IV століття починають церковні письменники на основі передання писати про останні хвилини життя Пресвятої Богородиці. На Заході пише про це святий Григорій з Тур († 594), а на Сході — єрусалимський патріярх Модест († 634), від нього першого маємо проповідь про Успіння, святий Андрій Критський († 712) та святий Іоан Дамаскін († 749). Два останні святі Отці залишили по три проповіді про Успіння.

    У кінці VII і початку VIII ст. церковні письменники починають звертати увагу не тільки на її чудесне Успіння, але і на її возне­сення на небо з тілом та душею. Найбільш цікавий речовий доказ про Успіння подає святий Іоан Дамаскін. У своїй другій проповіді на Успіння, покликаючись на незнану для нас Історію Євтимія, каже, що Пульхерія, жінка цісаря Маркіяна (450-457), збудувала церкву на честь Пресвятої Богоматері у Влахерні, передмісті Царго­рода й хотіла там покласти тіло Пресвятої Богородиці. У зв'язку з цим вона звернулася до єрусалимського патріярха Ювіналія († 458), який тоді якраз був на Халкедонському Соборі (451). Той розповів їй передання про те, що після того, як відкрили гріб для апостола Фоми, то не знайшли тіла Божої Матері. Замість тіла, патріярх прислав Пульхерії похоронну ризу Пресвятої Богородиці. Останнім автором на Сході, який зібрав усе про Успіння, є візантійський церковний письменник Никифор Каліст Ксантопул († 1335). Він написав також синаксарі для Тріоді і святих на цілий рік.

    Святий Іоан Дамаскін вірить у те, що Пресвяту Богородицю з тілом і душею узяли на небо. В одній із своїх проповідей на її Успіння він каже: "Годилося, щоб Той, Хто зберіг її Дівицтво при своїм Різдві, зберіг і її тіло нетлінним після смерти. Годилося, щоб та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних хоромах. Годилося, щоб та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив тоді меч болів, що їх вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина та щоб усе ство­ріння почитало її як Матір і як Слугиню Бога".

    У нашій богослужбі на Успіння відбивається уся традиція і віра Церкви перших століть у її чудесне Успіння і внебовзяття з тілом і душею. "У молитвах невсипущу Богородицю і в заступ­ництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну".

    Свята Церква святкує Успіння Богоматері, бо в небі вона за нас заступається. "У різдві дівство зберегла Ти, в успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася ти до життя, бувши Ма­тір'ю Життя. І молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші". У першій стихирі на вечірні Церква закликає: "О дивне чудо! Істочник Життя кладеться у гробі, і гріб стає драбиною до неба. Веселися Гетсиманіє, святий Богородичний доме! Закличмо вірні, маючи приклад архангела Гавриїла: Благодатна, радуйся! З Тобою Господь, подавай світові Тобою велику милість".

    Успіння належить до найдавніших Богородичних празників. Його започаткували в Єрусалимі відразу після Собору в Ефесі. Спочатку празнування пам'яті Успіння під впливом Ефеського Собору наголошувало швидше на привілеї її богоматеринства і тому мало назву "Свято Марії-Богоматері".

    В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого († 529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня "Пам'ять Богоматері", тобто пам'ять її Успіння. У Сирії у V ст. цей празник мав назву "Пам'ять Блаженної".

    У VI сторіччі цей празник отримує свою теперішню назву — Успіння Пресвятої Богородиці. У перших століттях не всі Церкви Сходу празнували Успіння в той самий час. Олександрійський патріярх Теодосій († 567) приписав святкувати Успіння 6 січня, а празник її Унебовзяття 9 серпня. Ефіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Бого­родиці Діви Марії, а 9 серпня — Вознесення тіла нашої Діви Марії Богородиці на небо. Вірмени святкують Успіння в неділю між 12 і 18 серпня. Інші Церкви святкували його 18 серпня.

    На Заході празник Успіння під впливом Сходу з'явився дещо пізніше. Його прийняли у Римі за папи Сергія І (687-701), а з Риму той перейшов до інших країн Європи. Як на Сході, так і тут різні Церкви святкували його в різний час. Рим, ідучи за Сходом, праз­нував Успіння 15 серпня, Франція — 18 січня, Іспанія після Собору в Толедо 656 року — 18 грудня. У римському місяцеслові VII ст., який приписують святому Єронімові, про 18 січня сказано: "Смерть Пречистої Діви Марії", а 14 серпня: "Унебовзяття". Однак у римському календарі з VIII століття є вже тільки один празник — Успіння 15 серпня.

    У нашій Церкві з празником Успіння пов'язані ще два інші церковні Богородичні празники: Положення чесної ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні — 2 липня і Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці в Халкопра­тії — 31 серпня.

     

  • ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

    ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

    19 серпня Церква відзначає велике дванадесяте свято Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Це свято належить до 12 головних свят, пов'язаних з подіями з життя Христа і Пресвятої Діви Марії. Свято встановлене у  пам'ять преображення Ісуса Христа перед  учнями на горі Фавор, про що розповідають три євангелисти Матвій, Марко і Лука. Всі три Євангелія містять дуже подібні описи Преображення.

     

    Після бесіди про хрест і про славу царства Свого, Ісус Христос, під час перебування в Галилеї, взяв з трьох Своїх учнів, що були свідками воскресіння дочки Яіра, Петра й двох братів, Якова й Івана, і тільки з ними пішов на найвищу в тім місці гору - Фавор, щоб там помолитися.

    Чому Ісус Христос тільки трьом вищезазначеним учням показав славу свого Божества? На думку св. Івана Дамаскіна, Христос взяв з собою Петра, котрий прилюдно визнав Христове Божество, щоб він почув підтвердження Божества Ісуса Христа від самого Небесного Отця. Господь взяв на Фавор Якова, бо він мав стати першим єпископом Єрусалиму і першим з Апостолів мав віддати своє життя за Христа. Нарешті Спаситель зробив свідком Своєї переміни й Апостола Івана, бо він був його улюбленим учнем і наймолодшим з апостолів. Збагнувши Христове Божество на Фаворі, апостол Іван у своєму Євангелії писав: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог" (1, 1).

    Зійшовши на верх гори, Він став на молитву; а Його учні сіли відпочити й від втоми заснули. Якраз під час цієї молитви відбулося дивовижне преображення Ісуса Христа й чуттєво Його учням відкрилася Його слава, як Єдинородного від Отця.

    Вигляд лиця Його змінився: воно засяяло як сонце. Його одежа зробилася білою як сніг, заблищала мов світло. І раптом перед ним постали два найбільші пророки, законодавець Мойсей і ревнитель по Богові Ілля. Вони з’явилися в прославленому вигляді; але розмовляли з Ісусом Христом про останні дні Його земного життя, які Він повинен закінчити в Єрусалимі. Пробудилися апостоли: і побачили славу Його і двох чоловіків, котрі стояли з Ним. Серця їх наповнилися нез’ясованим захватом: втім вони спостерігаючи слухали в глибокому мовчанні. Але коли пророки відходили від Ісуса Христа, Петро не стримав пориву захопленої душі, і вигукнув: “Наставнику! Равві! Господи! як добре нам тут! Якщо хочеш, поставимо тут три намети один Тобі, один Мойсеєві й один Іллі.” Коли він це говорив, раптом з’явилася світла хмара й осінила їх, і було чути голос: “Це син Мій улюблений, у якому все Моє благовоління; Його слухайте.”

              Почувши цей голос, учні впали на обличчя свої від страху. Але Ісус Христос підійшов до них і сказав: “Встаньте й не бійтеся.” Коли піднялися вони, то біля себе нікого вже не бачили крім самого Ісуса Христа. Коли сходили вони з гори, Ісус Христос повелів їм нікому не розповідати, що вони бачили, поки Син людський не воскресне з мертвих.(Мф 17: 1-13, Лк 9: 28-36, Мк 9: 2-12).

              Що стосується хронології встановлення свята, то в історичній літургіці існують версії про його надзвичайно давнє походження: "З 900 року його святкують у Візантії як... Преображення Спасителя". Однак, більш імовірно, що свято було встановлене в IV столітті: у цей час рівноапостольна Олена, мати Костянтина Великого, звела на горі Фавор храм на честь Преображення Господнього. І якийсь час Преображення було в Палестині Місцевим святкуванням. Лише з V століття святкування було поширеним на християнському Сході.          У календар Західної Церкви воно було введене папою Калікстом III в 1457 році. У традиції Вірменської Церкви свято Преображення включене до великоднього циклу, є рухомим і святкується в сьому неділю після П’ятидесятниці.

               Вважається, що свято Преображення нагадує людям про необхідність їх за Божим провідництвом і участю духовного преображення. Церква вчить, що Своїм Преображенням, Спаситель дозволив людям на власні очі побачити всю повноту того Преображення, яке очікує людину в Царстві Божому. Христос готував учнів до Своєї смерті, вони повинні побачити Його у славі, щоб не похитнутися у вірі в часі випробувань.

             

         Якоюсь мірою Свято Преображення пов’язане зі старозавітним Святом кучок. «Якщо хочеш, зробимо тут три намети («кущі»)», - каже Петро Ісусові. Цей зв’язок підтверджує й традиція здійснювати у свято Преображення (як і під час Свята кучок) освячення плодів. На Сході до початку серпня доспівають злаки й виноград, які християни приносять у храм для благословення на подяку Богові за дар цих плодів. Частину цього врожаю в перші століття християни жертвували в храм для звершення таїнства євхаристії.

              Стародавній звичай освячувати плоди походить з VIII століття. У  народній традиції Преображення називається Другим, або Яблучним, Спасом, бо в цей день освячують яблука - найпоширеніший плід на Русі. Спеціально до цього дня яблука везли цілими возами, і кожен більш-менш заможний чоловік вважав своїм обов'язком роздати плоди бідним і хворим. До цього дня, згідно традиції, не належало їсти яблука і всі городні овочі, крім огірків. Починаючи з цього дня, дозволяється їсти яблука і фрукти, які освячують наприкінці святкової Літургії.

    У християнстві освячення плодів у день свята Преображення набуло особливого символічного значення: у Преображенні Христа показано той новий, перетворений і благодатний стан, що людина і світ набувають Воскресінням Христа і яке здійсниться у воскресінні всіх людей. І вся природа, що прийшла в розлад з того моменту, коли в світ через людину ввійшов гріх, тепер разом з людиною очікує прийдешнього відновлення.




  • Життя святого великомученика і цілителя Пантелеймона

    Життя святого великомученика і цілителя Пантелеймона

    9 серпня Православна Церква вшановує пам'ять великомученика і цілителя Пантелеймона (305).

          

      Святий великомученик і цілитель Пантелеймон народився в місті Никомидії в сім’ї багатого язичника Євсторгія і мав ім’я Пантолеон. Але мати його Еввула була християнкою. Вона хотіла виховати сина в християнській вірі, але померла, коли майбутній великомученик був ще юнаком. Батько віддав Пантолеона в початкову язичницьку школу, після закінчення якої юнак став навчатися мистецтву лікування у знаменитого в Никомидії лікаря Єфросина. Здібності Пантолеона стали відомими імператору Максиміану (284-305), який захотів бачити його при своєму дворі.

           Саме в той час в Никомидії таємно проживали священномученики пресвітери Єрмолай, Єрмипп і Єрмократ, які врятувались після спалення 20000 християн в Никомидійській церкві в 303 році. Святий Єрмолай неодноразово бачив Пантолеона, який проходив поруч їх пристановища. Одного разу пресвітер покликав юнака до свого житла і розказав про християнську віру. Після цього Пантолеон кожного дня відвідував священномученика Єрмолая. Одного разу майбутній цілитель побачив на вулиці мертву дитину, якого вкусила гадюка і була ще поруч. Пантелеон став молитися Господу Ісусу Христу про воскрешення померлого і знищення ядовитої змії. Він твердо вирішив, що на випадок виконання його молитви стане послідовником Христа і прийме хрещення. Дитя ожило, а гадюка розлетілась на кусочки перед очима Пантолеона.

           Після цього чуда Пантолеон був охрещений святим Єрмолаєм з іменем Пантелеймон, що в перекладі означає «всемилостивий». Розмовляючи з своїм батьком святий Пантелеймон підготував і його до прийняття святого хрещення. Коли батько Євсторгій побачив як син іменем Ісуса Христа зцілив сліпого, то не вагаючись хрестився разом з прозрілим. Незабаром батько Пантелеймона помер і цілитель присвятив все своє життя хворим і вбогим. Він безвідплатно лікував всіх, хто до нього звертався, зціляв їх іменем Ісуса Христа. Святий Пантелеймон відвідував у в’язницях християн, якими були переповненні всі темниці, лікував їх від ран. Дуже швидко слух про милостивого лікаря ширився по всьому місту. Залишивши інших лікарів хворі стали звертатися тільки до нього.

           Із заздрощів лікарі донесли імператору, що святий Пантелеймон лікує ув’язнених християн. Імператор Максиміан вмовляв святого спростувати ці доноси і принести жертву ідолам, але святий Пантелеймон сповідав себе християнином і на очах імператора зцілив розслабленого іменем Ісуса Христа. Роздратований Максиміан стратив зціленого, який прославляв Христа, а святого Пантелеймона віддав на жорстокі муки. Господь являвся святому і зміцнював перед стражданнями. Великомученика Пантелеймона повісили на дереві і рвали залізними кігтями, обпалювали свічками, потім розтягували на колесі, кидали в кипуче олово, а потім у море з каменем на шиї. З усіх тортур великомученик виходив неушкодженим і з сміливістю викривав імператора. Одночасно перед судом язичників стали пресвітери Єрмолай, Єрмипп і Єрмократ. Всі троє твердо сповідали свою віру в Спасителя і їм були відсічені голови.

           За повелінням імператора великомученика Пантелеймона кинули до диких звірів у цирку. Але звірі лизали йому ноги і, штовхаючи один одного, старалися доторкнутися до руки святого. Глядачі піднімалися з місця і кричали «Великий Бог християнський!». Роздратований Максиміан наказав своїм воїнам сікти всіх, хто прославляв Ісуса Христа, а великомученику Пантелеймона відсікти голову.

           Святого привели на місце страти і прив’язали до оливкового дерева. Коли великомученик молився, один з воїнів вдарив його мечем, але меч став м’яким, як віск і не наніс ніякої рани. Святий закінчив молитву і почув голос, який кликав страстотерпця до Царства Небесного. Почувши голос з неба воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовили продовжувати страту, але великомученик Пантелеймон звелів продовжувати виконувати наказ імператора, сказавши, що інакше вони не будуть мати з ним частки в майбутньому житті. Воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його.

           Коли мученику відсікли голову, із рани потекло молоко. Оливкове дерево, до якого був прив’язаний святий, на момент його смерті вкрилося плодами. Багато з тих, хто був присутніми при страті святого увірували в Господа Ісуса Христа. Тіло святого, яке кинули  у вогнище, залишилося у вогні неушкодженим і було поховане християнами         (+305). Слуги великомученика Пантелеймона Лаврентій, Васса і павіан бачили його страту і чули голос з неба. Вони написали розповідь про життя, страждання і кінець великомученика Пантелеймона. Святі його мощі часточками розійшлися по всьому християнському світі, а чесна глава знаходиться нині в Руському Афонському монастирі на честь святого великомученика Пантелеймона.


           Шанування святого мученика в нашій Церкві відоме вже з ХІІ століття. Князь Ізяслав, в хрещенні Пантелеймон, син Мстислава Великого, мав зображення великомученика Пантелеймона на своєму шоломі. Заступництвом святого він залишився живим у битві 1151 року.
           Великомученик Пантелеймон шанується в Православній Церкві як грізний святий, покровитель воїнів. Цей бік шанування розкриває його перше ім’я Пантолеон, що означає «у всьому лев». Друге ім’я дане при хрещенні – Пантелеймон – означає «всемилостивий» і розкриває шанування великомученика як цілителя. На святих іконах святий Пантелеймон зображається юнаком в червоному вбранні зі скриньочкою в лівій і ложечкою в правій руці, як безвідплатний лікар. До цілителя звертаються в молитві від недугу душевного і тілесного. Саме таким він зображений у великій іконі кафедрального патріаршого собору святого князя Володимира у м. Києві, де ще й поміщена часточка його святих мощів. На святих іконах великомученик часто зображається ще й із своїм житієм в картинках. Пам’ять його творить Свята Церква 9 серпня за новим стилем. Ім’я святого великомученика Пантелеймона закликається при звершенні таїнства Соборування, освячення води і в молитві за немічного хворого. Крім служби з каноном святому цілителю є ще й акафіст, який часто читається хворими для отримання зцілення.

         
      Особливе шанування святому великомученику і цілителю Пантелеймону звершується на Афоні в Руському Пантелеймоновому монастирі. Перед свято розпочинається за вісім днів до свята. На вечірні кожного дня співаються молебні канони на 8 гласів, при цьому для кожного дня вони є різними. Другий день свята – день ктиторський. В день свята після вечірні звершується панахида за будівничими, жертводавцями обителі і роздається коливо.


           В народній традиції святий Пантелеймон вважається ще й оборонцем людей від вогню. Під час пожежі навколо будови, яка горіла, тричі обносили ікону святого Пантелеймона, щоб пожежа припинилась. Найчастіше це робили тоді коли вогонь виникав від грому. В день пам’яті селяни молилися святому Пантелеймонові й перед його образом запалювали свічки, щоб у полі копи зберіг від пожежі. В цей день люди, які лікували хвороби зіллям, збирали цілющі трави.

     

     

  • Життя святої рівноапостольної великої княгині Ольги

    Життя святої рівноапостольної великої княгині Ольги

          24 липня – Православна Церква відзначає пам'ять святої рівноапостольної Ольги, великої княгині Київської, у святому хрещенні Єлени (969). Свята Ольга - перша християнка на великокняжому престолі Києва, перша просвітителька й учителька християнської віри в Русі-Україні. Її хрещення створило широкий шлях до християнізації нашої держави.       

         У сонмі українських православних святих блаженна княгиня Ольга особливо шанована як перша жінка – володарка держави, як та, що перша від українського народу увійшла в Небесні оселі Господа. По-різному трактують літописці її походження та місце народження. За одними з відомостей вона була правнучкою новгородського князя Гостомисла. Народилася й дитинство своє провела в селі Вибути, недалеко від Пскова. Теперішнього Пскова, бо на той час його ще там не було, але це були землі Київської держави.       

         Батьки блаженної Ольги хоч і були язичниками, однак з дитинства прищепили їй правила чесного й розумного життя, яких дотримувалися самі. Давнє передання розповідає про її першу зустріч з майбутнім чоловіком – князем Ігорем з роду Рюриковичів. Молодий князь прибув з Києва до своїх володінь і мав потребу перебратися на протилежний берег річки Великої. Покликавши перевізника, він приємно здивувався, що в човні виявилася дівчина, та ще й дивної вроди. Запалала в князя похіть і став він схиляти красуню до гріха. Та не такою була юнка: не лише вродливою, але й розумною і цнотливою. Присоромивши Ігоря, нагадала йому про князівське достоїнство володаря і судді, який має бути світлим прикладом добрих справ для своїх підданих. Мудрий урок отримав молодий князь і надовго запам'ятав її слова, її вроду.       

         А вже як прийшов йому час вибирати собі наречену, то жодна з київських не прийшлася йому до серця. І згадав він свою зустріч з Ольгою, і послав у землю Псковську свого родича з конкретним завданням – привезти її до Києва. І в 903 році, про гучне весілля знали всі жителі Києва. Після весілля князь Ігор відправився у довгостроковий військовий похід на Грецію, а коли повернувся, то став батьком – народився син Святослав. Хоч і виховувала його мати у язичницькому середовищі та хоч і залишився він язичником, але для християн він був надто толерантним правителем.       

         У 948 році князь Ігор обходив свої володіння з метою контролю за збором державної данини в натуральному вигляді, з цього приводу виник у нього конфлікт з древлянами, який завершився досить трагічно – князя було вбито. Сильна волею вдова міцно взяла княжу владу у свої руки. Звичайно, будучи язичницею вона не могла не помститися за смерть свого чоловіка. Так воно й сталося. Два посольства древлян у Києві були піддані мученицькій смерті, потім 5 тисяч війська було знищено під стінами їхньої столиці – Іскоростеня. Наступного року Ольга з військом знову стояла під стінами Іскоростеня і спалила його дотла.       

         Оскільки син Святослав був ще неповнолітнім, вся повнота влади залишалася на княгині Ользі. Управляючи Київською державою, вона постійно проявляла велику мудрість, централізувала державне управління з допомогою системи «погостів», одного із видів сільських громад. У керівництві поводилася як сильний і розумний чоловік. Підтримувала дружні стосунки зі Сходом – Візантією, а згодом налагодила їх і з Заходом.       

         Потроху почала поривати в душі із язичницькими законами в питаннях віри – скеровувати свій зір на Константинополь. Іде з візитом до правителя наймогутнішої і найкультурнішої на той час держави – Візантії – імператора Константина Багрянородного. До Константинополя її супроводжував величний флот. Це була й дипломатична місія, і демонстрація могутності Київської держави, і релігійне паломництво. Саме останнє було найважливішим для її душі.         

         Минав 955 рік. На прикладі Візантії Ольга чітко побачила, як, турбуючись за державне і політичне життя, треба багато уваги приділяти життю духовному, релігійному. У столиці Візантії Ольга приймає Святе Хрещення від Вселенського Патріарха Феофілакта. Хрещеним батьком був сам імператор Візантії Константин Багрянородний. Саме це й стало підставою для щасливої Ольги відмовити імператору вийти за нього заміж. Вдруге виходити заміж княгиня не збиралася, жила у чистому вдовстві і берегла княжу владу для свого сина Святослава.      

         У хрещенні Ольга отримала ім'я святої Олени, матері імператора Константина (пам'ять обох 3 червня), яка знайшла в Єрусалимі Животворящий Хрест Господній. Саме з його частини було вирізано й зроблено менший хрест, яким Вселенський Патріарх благословив новохрещену княгиню Ольгу. І був на ньому такий напис: «Обновися Руська земля Святим Хрестом, його ж прийняла Ольга, благовірна княгиня». Разом з Ольгою хрестилася і її родина, а також все посольство, що було з нею. Хрещення Ольги мало не тільки особисте, але й велике державне значення. Русь символічно стали вважати дочкою Візантії (адже і Ольга стала хрещеницею візантійського імператора), а це поклало початок більш тісним взаєминам держав. Багато людей, наслідуючи княгиню, прийняли християнство. Син Ольги Святослав, одначе, рішуче відмовився від хрещення, пояснивши, що воїни з його дружини, які вклонялися язичницьким богам, будуть сміятися і втратять повагу до князя, віруючого в розп'ятого Христа. Зате онук Ольги Володимир, зрештою, не тільки особисто навернувся до Спасителя Христа, а й охрестив Русь. І першопричина цього - відповідне виховання, дане йому бабусею Ольгою. Із княгинею в Константинополі був згадуваний вже чернець Григорій. Після хрещення Ольга раділа духом і тілом, а Патріарх багато повчаючи її у новій вірі, говорив: «Благословенна ти між жінками руськими, бо ти полюбила світло та покинула темряву. І благословлятимуть тебе сини Русі, аж до останнього покоління твоїх онуків».         

         Та все ж таки не всі питання розв'язала Ольга у Константинополі. Не змогла вона схилити імператора до згоди на шлюб свого сина Святослава із його дочкою. А ще не вийшло домовленості із Патріархом Феофілактом про відновлення у Києві митрополії, яка існувала вже при Аскольдові. Тому й зверталася вона з Києва до Заходу, але ж безуспішно. Тим паче, що розкол у християнстві був ще далеко попереду.       

         Приєдналась княгиня Ольга до християнства грецького, надійно заклавши фундамент Православної віри у Київській Русі на всі подальші часи. У цьому і був рівноапостольський подвиг Великої княгині Ольги. Повернувшись додому, свята Ольга зайнялася поширенням віри Христової серед народу Київської держави. Вона збудувала в Києві церкву в ім'я святителя Миколая, у Вітебську (тепер Білорусія) церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, започаткувала встановлення придорожних хрестів, які так і називаються Ольжиними. Збереглася до нашого часу каплиця у Пскові, яка за переданнями була збудована на місті такого хреста.       

         Не забарилася язичницька реакція на всі ці дії святої Ольги. За наказом сина Святослава було вбито племінника Ольги Гліба і навіть деякі побудовані матір'ю храми були зруйновані. Потроху мати стала передавати державне управління синові, улюбленою справою якого були військові перемоги. Він мріяв про створення великої Руської держави від Дунаю до Волги.        На схилі життя Ольга пережила багато скорбот. Син остаточно переселився в Переяславець на Дунаї. Ольга в Києві вчила своїх онуків Ярополка, Олега та Володимира християнської віри, але охрестити їх не наважилася, бо боялася гніву сина.       

         То був час останнього розквіту язичництва на українській землі. Боячись антихристиянських настроїв, Ользі навіть священика доводилося тримати біля себе таємно. Звичайно ж це був пресвітер Григорій.       

         Блаженна Ольга часто хворіла й відчувала кінець земного життя. Просила сина після її смерті нічого не робити, що вимагав язичницкий звичай. Слухаючи матір, син гірко плакав, все обіцяв зробити, як вона просить і лише відмовлявся від прийняття Святої Віри. Причастившись Святих Божественних Тайн 11 липня 969 року, свята Ольга відійшла в Небесні Оселі.       

         Пресвітер Григорій виконав всі її заповіти і провів чин християнського поховання. Про місце поховання в літописах нічого не знаходимо. Відомо лише, що після спорудження рівноапостольним князем Володимиром Десятинної церкви, святі мощі княгині Ольги були урочисто перенесені до неї. Над її гробницею було влаштовано віконце, яке відкривалося саме, якщо до мощів підходили з вірою. По вірі християни сподобляються бачити променисті мощі святої княгині і отримувати від них зцілення. Білоруси та українці вшановують Святу Рівноапостольну Ольгу як основоположницю християнства в Київської Русі, звертаючись до неї словами преподобного Нестора: «Радуйся, наше пізнання Бога, початок нашого з Ним примирення».         

         Збулося пророцтво рівноапостольної княгині Ольги про Хрещення Руси-України, що здійснив вихований нею внук Володимир. На жаль збулося й пророцтво про злу смерть її сина Святослава, який був убитий печенізьким князем.

                         Свята Рівноапостольна княгиня Ольга була канонізована в 1547 році.

     

     

     

  • Життя святої мучениці Тетяни

    Життя святої мучениці Тетяни

         Свята мучениця Тетяна народилася в знатній римській сім'ї - її батько тричі був обраний консулом. Він був таємним християнином. Свою дочку, Тетяну, виховував у християнській вірі, віддану Богу і Церкві.   Коли Тетяна досягла повноліття, вона стала байдужою до багатства та інших благ, і полюбила всім серцем духовний спосіб життя, вирішила не виходити заміж і всі свої сили віддати Церкві. Тетяна хотіла проводити життя в дівстві і служити Богу день і ніч молитвою і постом.    

         За доброчесне, цнотливе життя Тетяна була поставлена дияконисою в одному з римських храмів, допомагала нужденним, доглядала хворих, відвідувала темниці. В цей час Римом почав правити 16-ти річний Олександр Севір (222 - 235), син християнки Мамлесі. Завдяки матері він навчився шанувати Христа, але в той же час продовжував служити ідолам і поклонявся їм як давнім римським богам. Він не був гонителем християн, але його намісники, правителі областей і консули переслідували християн. Олександр Севір був надто молодим для правління, тому вся влада зосередилася в руках лютого ворога і гонителя християн, одного із членів ради Ульпіана. Радники від імені молодого правителя управляли всім. Вони розіслали наказ, щоб галілеян (так вони називали християн) всюди примушували поклонятися римським богам, погрожуючи в разі невиконання наказу жорстокими покараннями, і навіть смертю. Тоді в римській державі полилась кров християн. Схопили і дияконису Тетяну. Коли її привели в храм Аполона, щоб примусити принести жертву ідолу, Тетяна молилась - і несподівано стався землетрус, ідол впав і розбився, а частина храму завалилась і придавила багатьох язичників і жреців. Диявол, який знаходився в ідолі, з сильним криком і риданням втік з того місця і всі чули голос, бачили тінь, яка пронеслась в повітрі. Тоді язичники почали бити святу діву і викололи їй очі.    

         Ангели невидимо стояли біля святої і наносили удари тим, хто мучив святу Тетяну, так що мучителі звернулися до беззаконного судді, щоб він наказав припинити муки, тому що самі страждають більше ніж невинна і свята діва. Тетяна мужньо терпіла страждання, молилася за своїх мучителів і просила Господа, щоб відкрив їм духовні очі. І Господь почув молитву. Катам відкрилося, що чотири ангели оточили святу і відводили від неї удари, і почули голос з неба до святої мучениці. Всі вони - вісім чоловік, впали до ніг святої Тетяни, просили простити їхній гріх проти неї і увірували у Христа. За сповідування христиства їх піддали тортурам і стратили. На другий день суддя знову наказав привести на муки святу Тетяну. Вона предстала перед мучителем цілком здоровою. Лице її було спокійним і радісним. Суддя намагався переконати святу діву, щоб вона принесла жертву ідолам, але Тетяна залишалась непохитною. Тоді він наказав зняти з неї одяг і лезами різати її.    

         З дівочого тіла, що було білим як сніг, з ран замість крові потекло молоко. Свята дивилася на небо і молилася. Потім Тетяну хрестоподібне простягли на землі і довший час били жезлами. Та, як і тоді, ангели Божі невидимо стояли біля святої і наносили рани мучителям. Вони знесилилися і сказали, що хтось невидимо б'є їх залізними палицями, дев'ятеро з них відразу померли. Наближався вечір, і святу кинули у в'язницю, де вона молилася всю ніч, з ангелами співала хвалу Господу, і небесне сяйво освітило мученицю. Настав ранок, і святу Тетяну знову привели на суд. Побачивши святу мученицю здоровою і ще прекраснішою після таких страшних мук, - всі були вражені. Її стали вмовляти, щоб вона принесла жертву богині Діані. Свята діва погодилася, і її привели в храм Діани. Диявол, який перебував в ідолі Діани, відчувши наближення святої діви, почав голосно кричати: 'Горе мені, горе мені! Куди бігти мені від Твого Духа, Боже Небесний, тому що вогонь, який палахкотить з усіх кутків цього храму, виганяє мене?" Свята Тетяна, підійшовши до храму, перехрестилася, підвела очі до неба і почала молитися. І раптом пролунав оглушливий удар грому і блиснула блискавка: вогонь, який падав з неба, спалив храм з ідолом, жертви жреців і багатьох невіруючих, які від блискавки мертві впали на землю. Мученице знову жорстоко катували, і на ніч кинули у темницю, і ангели небесні явились до святої страстотерпиці, цілком зцілили її рани. Наступного дня святу Тетяну привели в цирк і випустили голодного лева на потіху глядачам, щоб він розтерзав святу. Але лютий звір не торкнувся святої. Лев лестився біля її ніг і покірно лизав їх. Лева хотіли загнати в клітку, щоб розлютити його, але він несподівано кинувся на одного з мучителів і розтерзав його.    

         Святу діву підвісили і почали стругати її тіло, але ангели невидимо завдавали ударів мучителям. Тетяну кинули у вогонь, але він не завдавав їй болю: сила полум'я стихала, ніби шануючи рабу Христову. Язичники думали, що всі ці дивні знамення відбувалися не силою Христовою, а силою чарів. Вони думаючи, що свята Тетяна-чарівниця, відрізали їй волосся, щоб позбавити її чарівної сили, і закрили мученицю в храмі Зевса. Безбожні думали, що свята ніяк не зможе більше завдати шкоди їхньому божеству, тому що з втратою волосся вона позбавлялася і сили чарувати. Але сили Божої не можна відняти. Два дні провела свята у храмі Зевса. Небесне сяйво розливалось в Храмі, і ангели Божі втішали мученицю. На третій день прийшли жреці з народом, щоб принести жертву богу Зевсу. Відчинивши храм, вони побачили розбитого ідола, а свята Тетяна радісно промовляла ім'я Господнє. Тоді мученицю привели в суд. Суддя, не знаючи, що ще зробити їй, виголосив святій Тетяні смертний вирок. Мужня страждалиця була усічена мечем у 226 році за віру Христову.    

         Разом зі святою Тетяною стратили і її батька, тому що дізналися, що він християнин. Саме він відкрив дочці істину віри Христової. Спочатку мучителі позбавили його почесного звання, відняли в нього все майно, потім засудили на смерть.

          Кисть правої руки святої мучениці Тетяни знаходиться в Михайлівському соборі Успенського Псково-Печерського монастиря. Пам'ять мучениці Тетяни встановлена Церквою 25 січня (12 січня за ст. ст.). З кінця XVIII ст. на Русі день пам’яті святої мучениці Тетяни став вважатися днем студентства. Це пов’язано із затвердженням цього дня у 1755 році Імператорського указу про заснування вищого світського навчального закладу – Московського університету та двох гімназій. З часом при університеті було засновано храм на честь святої мучениці Тетяни. Студенти, звичайно, святкували цей день, який традиційно супроводжувався торжествами та гуляннями. Під час таких святкувань траплялося, що городовий, побачивши студента, чемно кланяючись, запитував, чи не треба пану студенту допомогти у чомусь.   Безумовно, це студентське свято має наслідувати, перш за все, любов до науки, любов до знань, але тих знань, які підкріплюються Христовою вірою, адже знання і віра в Бога – це потужна творча сила, яка допомагає молодій людині стати повноцінним членом суспільства.